Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Я дивився на неї досить довго. Обернувшись, вона спіймала мій погляд, але я все одно не спускав з неї очей.
— Чого ви так на мене дивитеся? — запитала вона.
— Ревную тебе до плавального басейну, — відповів я.
Вона ледь-ледь схилила голову набік і всміхнулася.
— Який же ви дивак! — сказала вона.
— Ні який я не дивак! — відповів я. — Просто думки трохи переплуталися в голові. Треба навести там порядок.
Вона підійшла до мене і торкнулася рукою мого чола.
— Температури начебто нема, — сказала вона. — Поспіть якомога міцніше. І нехай вам присниться гарний сон.
Мені так хотілося, щоб вона залишилася зі мною. Щоб сиділа поруч, поки я спатиму. Та про це не могло бути й мови. А тому я нічого не сказав. Я мовчки стежив, як вона одягала блакитну куртку й виходила з кімнати. Вона пішла, а натомість з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах. «У мене все гаразд! І без твого втручання зможу заснути», — хотів сказати я, але губи не слухалися. І я знову відчув удар по голові.
«Яке число йде після двадцяти п’яти?» — питає мене хтось. «Сімдесят один», — відповідаю я. «Спить як убитий», — каже попелясто-сіра мавпа. «Що ж тут дивного? — думаю собі. — Як не заснути від такого сильного удару?» Повне затьмарення мозку — ось як можна це точно назвати.
І нагрянула темрява.
13
«Комутатор…» — подумав я.
Була дев’ята вечора. Я сидів сам за вечерею. Годину тому я прокинувся від глибокого сну. Так само раптово, як і заснув. Проміжного стану між сном і пробудженням не було. Я розплющив очі — й відразу прокинувся. Відчув, що голова почала знову нормально працювати. Навіть потилиця, куди молотом торохнула попелясто-сіра мавпа, не боліла. Ніякої млявості тіла, ніякого ознобу. Пам’ять чітко відтворювала все, що сталося, від початку до кінця. З’явився також апетит. І не простий, а звірячий! А тому я подався у найближчу забігайлівку, знайому ще з дня прибуття сюди, замовив саке з різноманітною закускою — смаженою рибою, тушкованими овочами, крабами, картоплею. Як і колись, тут було багато відвідувачів і так само гамірно. Повітря просякло чадом і тисячами запахів. Люди намагалися навперебій перекричати один одного.
«Треба зібратися з думками», — вирішив я.
«Комутатор?» — запитав я сам себе посеред цього хаосу. І тихо промовив: «Я шукаю. Чоловік-Вівця з’єднує».
Я не до кінця розумів, що це означає. Занадто метафоричний вираз. «А, може, нічим іншим, крім метафори, такі речі не вдається висловити?» — подумав я. Бо хіба ж Чоловік-Вівця задля власної розваги забивав би мені баки метафорами? Скоріше, він не знайшов інших слів, щоб донести до мене свою інформацію.
Якщо вірити Чоловікові-Вівці, то через його світ — через його комутатор — я з’єднувався з усім на світі. Але тепер у цьому зв’язку щось розладналося. Чому? Бо я не визначився в тому, що мені треба. А тому комутатор перестав функціонувати. Інформаційне коло порвалося.
Попиваючи саке, я втупився у попільничку перед самим носом.
«Цікаво, що ж сталося з Кікі?» — подумав я. Адже уві сні я відчував її присутність. Вона мене сюди кликала. Тому я повернувся до готелю «Дельфін». Однак її голос до мене вже не пробивається. Її повідомлення не доходять. Ніби рацію вимкнено.
І чого це у світі стільки неясного?
Напевне, через порушення зв’язку. Я мушу чітко визначитися, чого хочу. І за допомогою Чоловіка-Вівці все це підключити до свого життя. Хоча обставини навколо мене досить невиразні, спочатку доведеться терпеливо й наполегливо все розплутати, а потім — по-новому з’єднати докупи. І повернути собі право бути господарем свого становища.
Та, власне, з чого найкраще починати? До чого взятися? Я приліпився до високої стіни, гладкої, мов дзеркало. Ні до чого не можу простягти руки. Не маю за що вчепитися. Я потрапив у глухий кут.
Випивши кілька порцій саке, я розплатився і вийшов надвір. З неба, повільно кружляючи, падав лапатий сніг. І хоча до справжнього снігопаду було ще далеко, звуки вулиць відлунювали не так, як завжди. Щоб трохи протверезитися, я надумав обійти весь квартал по периметру. З чого почати? Я йшов, поглядаючи під ноги. Марно. Не знаю, чого хочу. Навіть не розумію, в якому напрямі треба рухатися. Ржавію і дерев’янію. І що довше живу сам-один, то дедалі більше чогось свого втрачаю. З чого ж тоді треба починати? В усякому разі, з чогось таки треба. «А як щодо дівчини з реєстратури?» — подумав я. Я відчував до неї симпатію. Мені здавалося, що між нею і мною існує якась душевна спільність. І якщо б я тільки захотів, вона опинилася б зі мною в одному ліжку. Ну, а що далі? Далі рухатися нема куди. Я тільки ще більше втрачу. Бо не можу збагнути, чого ж я хочу. А коли так, то, як казала моя колишня дружина, й далі завдаватиму болю іншим людям.
Повернувшись до початку, я вирішив обійти весь квартал ще раз. Як і раніше, повільно падав сніг. Сніжинки опускалися на куртку й, на мить зупинившись, танули. Я йшов вулицею і далі наводив порядок у своїй голові. Перехожі проходили мимо, видихаючи у вечірні сутінки білу пару. Холод пощипував шкіру на обличчі. Однак я і далі обходив квартал за годинниковою стрілкою і все думав-думав. Слова колишньої дружини застряли в голові, немов прокляття. Але ж вона таки правду казала. Все відбувається так, як вона передбачала. Якщо так і далі піде — боюсь, до кінця життя я завдаватиму болю та шкоди кожному, хто зі мною зв’яжеться.
«Повертайтеся на Місяць!» — сказала одна моя подружка й кудись зникла. Ні, не зникла. Повернулася туди, звідки прийшла. У той велетенський світ, що зветься «реальністю».
«Кікі?» — подумав я. От з кого треба було починати. Та ба! Її послання на півдорозі розтануло, як дим.
З чого починати?
Заплющивши очі, я чекав на відповідь. Та в голові нікого не було. Ні Чоловіка-Вівці, ні чайок, ні попелясто-сірої мавпи. Справжня пустка. Порожня кімната, де я сиджу сам-один. Ніхто не давав відповіді. В цій кімнаті я постарів, висох, виснажився. Я вже не танцював. Сумне видовище.
Назви станцій ніяк не вдається прочитати.
Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть на клавішу «скасувати».
І все-таки відповідь прийшла — наступного дня пополудні. Як завжди, раптово, без попереджень. Немов удар молотом попелясто-сірої мавпи.
14
Дивна річ — а може, й не вельми дивна, — але того вечора я заліз у ліжко о дванадцятій і відразу міцно заснув. А коли розплющив очі, була восьма ранку. Хоча снилися всякі нісенітниці, прокинувся акурат о цій порі. Враження складалося таке, наче пробіг по колу й вернувся на старт. Був у гарному настрої. І навіть голодний. Тому подався до кондитерської «Данкін Донатс», випив дві чашки кави, з’їв дві пампушки, а потім безцільно вештався по місту. На обледенілі вулиці тихо спадали міріади сніжинок, схожих на пташиний пух. Як і раніше, небо від краю й до краю вкривали темні хмари. Що й казати, не найкращий день для прогулянки. Однак, проходячи вулицями, я відчував на душі полегкість. Тривалого відчуття пригніченості наче й не було, і навіть морозне повітря приносило радість. «Власне, що зі мною сталося? — дивувався я, не сповільнюючи ходи. — Хоча жодної проблеми ще не розв’язано, звідки міг взятися такий бадьорий настрій?»
Через годину я повернувся в готель — і застав за конторкою реєстрації знайому дівчину з окулярами на носі. Поряд з нею помітив ще одну дівчину, яка приймала гостя. Моя ж приятелька розмовляла по телефону: приклавши трубку до вуха, усміхалася завченою усмішкою і машинально крутила між пальцями авторучку. Побачивши її, я захотів будь-що з нею поговорити. Про будь-яку дурницю. Поговорити на будь-яку беззмістовну тему. Я підійшов до неї і став уперто чекати, коли вона закінчить телефонну розмову. Вона зиркнула на мене, але зразково-приязна усмішка на губах не зникла.
— Чим я можу вам допомогти? — спитала вона чемно, поклавши телефонну трубку.
Я відкашлявся.
