Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма (книги полностью .TXT) 📗
— Мене звати Вітатік, — почула вона слабий голос зверху.
— А хоть Тузік, як ви мене затрахали!
Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і повернула голову до Лєшого-Віталіка:
— Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правильно, але вони би мене порвали.
— Ти — умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, що говорю херню, але ти маєш поняти, що ти мене спасла — в натурі.
— Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інакший, діловий весь, ну да ладно. Що робим?
— Сторожа щось знають? — спитав Лєший, сподіваючись на позитивну відповідь.
— Вони вгашені всі, але я думаю, що бачили всіх і, якщо їх будуть питати, то здадуть і ще й прибрешуть своє.
— Треба їх валити.
— Я вже не можу — я ригати буду.
— Ригнеш і завалиш, інакше нам — песєц, — Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті побачила ПЕСЄЦ на живо.
— О'кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, що то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіг нам зброя?
— Йди засунь. Але витри свої відпечатки.
— Після твого прикусу — там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, — криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини — різко завела і погнала убік вагончика. Двоє сторожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.
— Щось довго крутили. Покажи, що вивозиш? — один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в'їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.
— Відкрутили собі оцю байду, — і натиснула курок. Другий сторож затягувався, коли перший майже без голови злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:
— Я труп. Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзвонив ментам, я ні при чому, — і дістав ще одну порцію цвяхів у свою голову.
— Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб'ю всьо бляцьке гніздо, — сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck те, І am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:
— Коли приїдуть менти?
— Не трогай мене, я тебе прошу, — заблагав бомж.
— Коли приїдуть менти?
— Хвилин за п'ятнадцять, може, раніше.
— Дякую, — всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до виїзду, а потім все-таки заїхала назад убік звалища й понеслася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, всадивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудований побаченим погляд Лєшого:
— А ти знаєш, я тебе боюся, — сказав він пересохлими губами.
— Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси — через пару хвилин тут будуть менти.
— Розвернися — виїдем не через ворота.
— Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком — нас вичислять по слідах.
— Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.
Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голови, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.
Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на обличчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбивство мало місце п'ять років тому: п'яний водій ненароком збив п'яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте — замкнута популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому — розведення біомаси в екстраординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табору, про який, фактично, ніхто і гадки не мав, окрім декількох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукуватися ліки, отрути і реактиви, які за страшні гроші продаватися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили собі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип'ять.
З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п'ятнадцять літ.
У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокристалічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чоловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до батьків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:
— Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.
— Тату, впусти нас, — почув він у відповідь, — мені зле.
Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбивства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах — давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивився, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою сподівання мали логіку. Розруба між пацанами — неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зробили поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:
— Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, що з тобою робити.
Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.
— Старий блядун, — майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.
