Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
— Мері-Енн Герлах (одна з тих, що пережили цю страшну катастрофу) розповідала потім, що раптом у стіни й вікна вдарили гігантські хвилі. Кімнату подружжя Герлах, що містилась на другому поверсі, затопила вода. Мері- Енн учепилася за надувний матрац і випливла на ньому через вікно перш ніж будівля обвалилась, а її уламки підхопила вода. Мері-Енн Герлах врятували тільки через вісім годин...
— А якби Яблунівка стояла на березі океану, га? — замислено зронив Хома.— А то живемо так, що не чуємо пупа на череві. Я такий, що завжди хочу поділити чужу біду. Ото війна у В’єтнамі — я б уже йшов на поміч. Ото сидять у Чілі по тюрмах — я б сам сидів, аби тільки людям полегшало. Ото недоїдають діти в Пакистані — сам за них недоїв би...
— Кілька сотень людей було знищено ураганом, понад десять тисяч поранено. Тридцять тисяч будинків зруйновано або серйозно пошкоджено самим ураганом чи гігантськими хвилями. Над горами Блу-Рідж пройшли грозові дощі. За шість годин тут випало стільки води, скільки, скажімо, в Гамбурзі випадає за цілий рік. Багато районів затоплено. З гір на долини посунули оповзи. Збитки, скоєні ураганом, складають півтора мільярда доларів.
— А чи можна в доларах виміряти людські жертви? — зауважив Хома.
На коротку хвилю радіоприймач умовк, наче диктор зважував сказане Хомою, й раптом сказав:
— Цей смертоносний ураган вчені-метеорологи назвали «Хомою Прищепою»...
— Що?—бліднучи, прошепотів Хома Прищепа.
— ...на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, автора роману «Позичений чоловік».
Різко клацнувши вимикачем, Хома обірвав голос диктора. В хатині зачаїлась, наче дика рись у хащах, тиша. Апельсинова шкурочка місяця над садом пожовтішала, стала соковитіша.
-— Яке святотатство, яке варварство,— шепотіли обвуглені болем вуста Хоми, що, здавалося, завмер зараз посеред хати застиглою блискавкою, яка зберегла фантастичну покрученість свого конвульсійного руху.— Ураган — це жах смерті, це вбивство дітей і калік, це сплюндрування й спустошення. І раптом — називають моїм іменем! Де ті циклони й тайфуни, де тровадо й торнадо, а де я — Хома! Що виходить? Виходить, наче то я приніс смерть і спустошення, руїни й горе. О, де справедливість у цьому світі? Я не хочу бути символом смерті, бо мій геній — світлий і сонячний!
Так сказавши, Хома впритул наблизився до мене і, дивлячись не так очима, як стражденною мукою в очах, спитав у гнівному запалі:
— Правда ж бо, геній мій світлий, геній мін несе радість життя, а не страх смерті?
Хто б не згодився з цією істиною, хто б заперечив? Отож не став заперечувати і я, щиро поділяючи думку Хоми про його світлий геній, гуманний за пафосом і природою. Звісно, я міг би висловити й претензії, та ситуація не спонукала до повної відвертості.
— Ураган століття! Ураган «Хома Прищепа»! Таки вовчі звичаї за морями й океанами. Значить, добре виступила Христя Борозенна на засіданні правління проти телебачення з Західної Німечини. Бо негоже бути їхнім ідолом, ох негоже! Годі з мене постамента під ясеном і музею в коморі. Лисий лисого бачить здалека, і свій свояка вгадає здалека, але який я їм свояк, який я їм лисий?!
Хай кличуть оті чорти на бал таких бісів, як самі!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,
у якому побіжно говориться про загадки людської душі, а також про нову зустріч із козаками за нічним садом Хоми Прищепи
Людська душа — це темна комора, в якій світло запалюється зрідка та й то не для стороннього ока. В цій темній коморі можна лише навпомацки посуватись, боячись наразитись якщо не на одвірок, то на залізний гак, якщо не на бодню, то на полицю. І в коморі цій наосліп маєш угадувати — ось, здається, мішок із борошном пшеничним чи питльованим, а ось у торбині сім’я конопляне чи пшоно, а ось горох чи квасоля. Хоча повної впевненості в тому нема — справді це пшеничне борошно чи питльоване, справді це конопляне сім'я чи пшоно.
Отакою темною коморою видалась мені душа Хоми Прищепи після пригоди із західнонімецьким телебаченням та з тропічним ураганом, пойменованим почитальниками-метеорологами на честь яблунівського колгоспника «Хомою Прищепою». Так подумалось про його душу тому, що, з одного боку, щиро потерпав: його іменем названо смерч, який несе знищення і смерть. Та, з другого боку, здалось мені, що в глибині єства — в химерних закамарках підсвідомості— Хома не здатен позбутись і вдоволення: мораль і етика пасують перед глобальною агресією його слави та популярності!
Зоставивши в той вечір мене самого в хаті, Хома зник десь надовго, наче подався випрошувати молока у ялової корови чи очікувати, поки на осиці груші виростуть. Погода стояла надворі така славна, що якби хто вмер у таку годину, то неодмінно покаявся б. Отож і мені в хаті сиді- лось мулько та марудно, і я надумав податися в заклечану зірками весняну лагідність.
Постояв на сінешньому ганку, звикаючи до темряви, а коли звикнув, то побачив сад великий, що стояв довкола хати чумацьким табором. Ступив поміж дерев, наче пірнув у пахучі й свіжі води їхнього мовчання, й простував стежечкою, що повела до межі городу. Й тут укляк, мов бовван.
Та й як було не вклякнути бовваном! У волохатих нічних сутінках, що переливались оксамитовою синню, вимальовувались обриси коней, чулось кінське хоркання, гупання копит, бряжчання вуздечок і зброї. На конях вгадувались постаті вершників; припавши до шерехатого стовбура груші, у строях цих вершників я вгадав козаків. Чи не той самий загін, який не так давно визволив мене з ординського полону? Може, зараз, пронизавши тишу весняної ночі гортанними дикими скриками, появляться й ординці, як тоді появились на мою голову? й відчувши на шиї доторк шовкового аркана, я міцніше притулився до груші, наче шукаючи в неї захистку й порятунку.
Долинав гострий дух кінської збруї, поту й махорки, яку смалили козаки, бо вгадувались вогники чи то в запалених цибухах, чи то в люлечках-носогрієчках. Зрідка в їхньому гурті чувся неголосний сміх, який перелітав так, як молоденький кажанчик. І хоч миром та злагодою віяло від їхнього товариства, мене бив легенький дрож, бо стояв на порозі якоїсь загадки й безнадійно розгадував, наче намагався набрати води з сухої криниці!
Видно, за чиєюсь командою враз над козачими головами задерлися списи, мов очерет.
— З богом, діти! —долинув голос, що видався мені знайомим.— Не забувайте, що козака шабля стереже, то дивіться, щоб не сидячих вас татари вхопили.
— Козак з бідою, як риба з водою,— почулось у відповідь.
— І ще не забувайте, що піч — річ бабська, а пляшка — козацька.
— П’яному і бог з дороги звертає, батьку,— мовлено було з веселим сміхом.
— І ще не забувайте, діти, що козак із дудами — пропащий козак. Кінь та ніч — козакові товариші, і хай вам світить місяць — козаче сонце! З богом, діти!
— Батьку, спасибі за науку, та ми вже й самі знаємо, що куля — не галушка, її не проковтнеш, і хоч ми малі тілом, та великі духом!
Коні затупцяли, залопотіли копитами по моріжку — і вже козацька ватага рушила від саду, кінь за конем ступали, козацькі постаті погойдувались у сідлах, і гострі списи стриміли над головами, як очерет. Ось уже й розтанули озброєні вершники за кущами бузини, тільки чулось глухе гупотіння копит, і кінське хоркання долинало, і сміх козацький дзенькнув, як лезо шаблі об камінь. Справді були чи привиділись? Але ж не могла примаритись балачка, але ж хіба ніздрі мої сторожко не вловлюють дух розпашілих кінських тіл, збудливий запах тютюну?
Вже хотів вийти з-за груші, як знову припав до стовбура, ховаючись, бо там, де на моріжку щойно гомоніли козаки, привиділась мені людська постать — піша, а не комонна. Ледь бовваніла в сутінках, зливаючись із темрявою, і, либонь, теж прислухалась, як віддаляються козаки по нічній Яблунівці, як сям і там брешуть собаки на їхній пізній похід. Може, захищати рідний край від бусурманів чи зайд. Може, обороняти вдів і сиріт чи визволяти бранців із полону...
