Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (книги онлайн полные .txt) 📗

Вислухавши цю оповідь, я захотів подивитися на чоловіка. Йому було тридцять чотири роки, а на вигляд — всі шістдесят. Він сидів на квадратній брилі, похнюпившись, схрестивши руки на колінах. Обличчя його не було видно за довгим волоссям; він увесь час бурмотів щось собі під ніс. Підвівши голову, в’язень повільно обвів нас байдужим, тупим поглядом, болісно мружачись від світла смолоскипів, потім знов опустив голову і забурмотів, більше не звертаючи на нас уваги. Я помітив кількох німих свідків цієї трагедії — давні, вже гладенькі шрами від кайданів на руках і ногах в’язня, а також прикріплені до брили ланцюги з наручниками й путами. Але все це залізяччя лежало на землі, вкрите грубим шаром іржі. Кайдани стають непотрібні, коли в’язень занепадає духом.

Мені не вдалося вивести цього чоловіка із стану заціпеніння; тоді я наказав відвести його до неї, його коханої, тієї, що колись уособлювала для нього всю земну красоту — троянди, перли й росу; тієї, що була найкращим, найчудовішим витвором природи, що мала незрівнянні очі, наймелодійніший у світі голос, найсвіжіший рум’янець, найгнучкіший стан, небесну вроду, властиву тільки витворові мрії. Коли він побачить її, застояна кров знову завирує у його жилах; коли він побачить її…

Та на мене чекало розчарування. Сидячи поряд на землі, вони кілька хвилин з невиразною, якоюсь тваринною, неусвідомленою цікавістю оглядали одне одного, а тоді опустили очі, і видно було, що думки їхні знову полинули в далеку країну тіней та мрій, про яку ми нічого не знаємо.

Я наказав звільнити їх і відвести до друзів. Королеві це не дуже сподобалося. Особисто вона в цій справі не була зацікавлена, але їй здалося, що це може образити сера Бреза Безжального. Я, проте, запевнив її, що коли він ремствуватиме, я зумію його заспокоїти.

Я звільнив із тих жахливих щурячих нір сорок сім в’язнів, залишивши тільки одного. Це був лорд, який убив іншого лорда, далекого родича королеви. Той, другий лорд, улаштував засідку на нього, маючи намір убити його, але цей виявився сильнішим І перерізав нападникові горлянку. Я залишив його у в’язниці, однак, не за це вбивство, а за те, що він зі злості завалив камінням єдину громадську криницю в одному із своїх злиденних сіл. Королева збиралася повісити його за вбивство її родича, але я пояснив їй, що за таке не вішають: знешкодити того, хто замислив убивство, — не злочин. Однак я дозволив їй повісити його за зруйнування криниці, і вона цим удовольнилася, вирішивши, що це все ж таки краще, ніж нічого.

Господи, за які нікчемні провини було запроторено до в’язниці більшість із тих сорока семи чоловік і жінок! Дехто взагалі не мав за собою ніяких гріхів, а в підземеллі опинився лиш за те, що чимось розгнівив королеву, інколи навіть не королеву, а когось із її друзів. Той в’язень, який потрапив сюди останнім, постраждав за необережне зауваження. Він сказав, що, на його думку, всі люди однакові, а різними їх робить лише одяг. І додав: якщо увесь народ роздягти догола, то чужоземець не зуміє відрізнити короля від знахаря, а герцога від лакея. Певно, ідіотське виховання ще не встигло розм’якшити мозок цьому чоловікові. Я звільнив його й відіслав на фабрику.

Деякі з камер, видовбаних у скелі над проваллям, мали вузеньку, мов наконечник стріли, шпарину, крізь яку до в’язня проникав благословенний сонячний промінчик. В’язневі однієї з таких камер випали особливо тяжкі муки. Із свого темного ластівчиного гнізда на високій скелі він крізь ту шпарину міг бачити рідну оселю внизу, в долині; і протягом двадцяти двох років він дивися на неї з болем і тугою в серці. Уночі він бачив, як у вікнах засвічувалися вогні, удень — як заходили й виходили люди — без сумніву, його дружина й діти, хоч упізнати когось із такої відстані не міг. Не раз за ці роки він бачив у домі свята й намагався радіти, уявляючи собі, що то — весілля котрогось із його дітей. Бачив і похорон, який краяв йому серце, бачив і навіть розрізняв труну, хоч не міг визначити її розміру й не знав, хто помер — дружина чи хтось із дітей. В’язень бачив, як урочисто вирушала похоронна процесія із священиками й плакальниками, несучи геть нерозгадану таємницю. Він залишив удома дружину й п’ятеро дітей, і за дев’ятнадцять років він п’ять разів бачив похорони, всі — занадто пишні, як на слугу. Отже, він утратив уже п’ять своїх скарбів; один іще лишився — неоціненно, безмежно дорогий, але котрий? Дружина? Чи дитина?

Це запитання мучило його вдень і вночі, вві сні й наяву. Так чи так, життя його не було позбавлене змісту, і промінчик світла у темниці рятував тіло і розум. Здоров’я його було ще цілком добре. Коли він розповів мені свою сумну історію, я відчув те, що відчули б і ви, якщо наділені нормальною людською цікавістю — тобто я не менше, ніж вів, запалав бажанням довідатися, хто ж із його родини лишився живий. Я сам одвіз його додому, й бачили б ви, як нас зустріли — тайфунами й циклонами несамовитих радощів, цілими татарами щасливих сліз. І уявіть собі, ми застали в тому домі його колись молоду дружину, а тепер сивіючу п’ятдесятирічну матрону, і всіх п’ятьох його дітей, тепер дорослих чоловіків та. жінок, що вже самі обзаводилися сім’ями, бо, як виявилося, ніхто з них не помер! Але ж подумайте, до якої бузувірської вигадливості дійшла королева: ненавидячи цього в’язня чорною ненавистю, вона навмисне влаштовувала всі ті похорони, аби шматувати йому серце; і найпідступнішою була її остання вигадка — зупинитися на п’яти похоронах, тим самим завдавши його старій нещасній душі якнайбільших мук.

Якби не я, він так і не вийшов би на волю. Фея Моргана ненавиділа його всім серцем і ніколи б його не помилувала. А проте злочин свій він учинив скоріше з необачності, аніж з лихим заміром. Він сказав, що в неї руде волосся. Волосся в неї і справді руде; але висловлюватися так було не варто. Коли руді люди обіймають високе становище в суспільстві, їхнє волосся слід називати каштановим.

Подумати тільки: про п’ятеро з-поміж цих сорока сімох в’язнів ніхто вже не знав, ні як їх звуть, ні за який злочин й коли вони опинилися в тюрмі! Це були жінка і четверо чоловіків — усі згорблені, зморщені, старі, із згаслим розумом. Вони й самі давно забули всі ці подробиці — в усякому разі, нічого певного про себе сказати не могли й тільки робили невиразні припущення, щоразу інші. При в’язниці служили священики, обов’язком яких було щодня молитися разом із в’язнями, нагадувати їм, що Господь помістив їх сюди з якоюсь тільки йому відомою мудрою метою і що він полюбляє в людях низького походження терплячість, смирення і покору гнобителям. Зміняючись, священики переказували один одному якісь туманні легенди про ту п’ятірку людських руїн. Легенди вберегли дуже мало фактичного матеріалу — власне, лише приблизні свідчення про те, як довго вони просиділи, але — жодних фактів про злочини чи імена. Згідно з цими приблизними свідченнями, ні один з п’ятьох не бачив денного світла щонайменше тридцять п’ять років; але скільки вони скніли під землею до того, встановити було неможливо. Король і королева знали тільки, що дістали цих нещасних разом із троном у спадщину тд попередньої фірми. А що справи разом із в’язнями передані не були, то спадкоємці не визнали за ними жодної вартості й не виявили до них будь-якого інтересу.

— Тоді чому ж ви не відпустили їх на волю? — спитав я в королеви.

Це запитання заскочило її зненацька. Чому? Хтозна! Просто така можливість не спадала їй на думку! Так, сама про те не здогадуючись, вона передбачила історію майбутніх в’язнів замку Іф. Тепер мені було ясно, що за традиціями, на яких вона була вихована, “успадковані” в’язні теж ставали її власністю — звичайнісінькою власністю. А коли нам дістається у спадок майно, ми не збираємося позбутись його, навіть якщо воно не має для нас ніякої вартості.

Коли я вивів цю колекцію людських кажанів на свіже повітря, на яскраве надвечірнє сонце — попередньо зав’язавши їм очі, щоб вони не посліпли, — то було на що подивитися! Кістяки, привиди, страховиська, опудала — ось вам найзаконніші діти монархії з ласки божої й панівної церкви.