Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
Не відав я ще тоді, що супроти всієї нашої вченості, висот духу, ліпоти і небаченого кшталту Москва висилатиме тупих своїх воєвод, розбійних стрільців і піддячих-здирників.
Посольство везло до Москви стверджений гетьманом Хмельницьким список жадань козацьких для скріплення союзу з великим царством без ущербку вольності України. Налічувалося в тому списку аж 23 статті, і вже в першій з статей домагалося потвердження всіх прав і вольностеи, якими од віків диспонувало Військо Запорозьке. Особлива увага зверталася на збереження незалежності судочинства, яке, за стародавнім козацьким звичаєм, визначалося формулою: «Де зійдеться троє козаків, двоє мають право судити одного».
В другій статті жадано мати в реєстрі Війська Запорозького не менше як 60 тисяч козаків. Третю статтю писано, мабуть, не без намови Виговського й Тетері, та й щоб не відштовхнути остаточно пана-брата поляка, бо багато з них здружені були з народом українським, казано, ніби й митрополит Косов з шляхти походить. Значилося в тій статті, щоби шляхта, яка на Русі знаходиться і государеві згідно з непорочною Христовою Заповіддю присягу зложила, аби при своїх вольностях зоставалася, як і при королях польських бувало. В статті четвертій ішлося про те, щоб по містах урядників обирано з наших людей гідних, себто не допускаючи до тих урядів царських ябед і крючкотворців. В статті п’ятій велено послам домагатися потвердження прав гетьманських на Чигиринське староство з усіма приналежностями, для всяких потреб гетьманської управи. Надто важлива була для всіх жадань козацьких шоста стаття: «Боронь боже смерті на пана гетьмана, — та тому що всяк чоловік смертен, і без того не може бути, — аби Військо Запорозьке само між собою гетьмана вибирало, і його царську величність сповіщало, Нехай то й цар великий не буде в гнів, бо то давній військовий звичай». В статті сьомій заповідано, аби маєтків козацьких ніхто не відбирав, і вдови, після козаків позосталі, й діти їхні щоб такі самі вольності мали, як предки й батьки їхні. Від статті восьмої і аж до тринадцятої йшлося про упосаження і прогодування військової старшини, полковників, суддів, писарів, осавулів, обслуги арматної, що завсіди знаходяться на послугах військових і на хліб орати не можуть. і так прикладово для писаря генерального домагалося тисячу золотих, для суддів військових по 300, для обозного 400 та ще по млину для кожного, а як можна буде, то й більше, так як і для полковників і осавулів. Також і в статті двадцять першій нагадувано, що Війську Запорозькому завжди плачено, і пропоновано, аби полковники отримували по 100 єфимків, осавули полкові по 200 злотих польських, сотники по 100, шеренгові козаки по 30. Стаття тринадцята і сімнадцята застерігали, щоби ні в чім не були порушені права, з віків надані від князів і королів як людям духовним, так і світським. Чи не найістотнішою для суверенності України і найвищим свідченням того, що Хмельницький не мав наміру зрезигнувати вибореного великою кров’ю права на незалежність політичну була стаття чотирнадцята: «Послів, що звіку до Війська Запорозького, з чужих земель приходять, аби панові гетьману і війську Запорозькому вільно було приймати — таких, що з доброю справою. Нехай то не було б в гнів його царському величеству. А коли б щось було против його царського величества, то гетьман і військо повинні його царське величество сповіщати». Слідом за нею йшла стаття п’ятнадцята, довкола якої, як і довкола чотирнадцятої, незабаром спалахнуть у Посольському приказі найзапекліші суперечки між козаками і царськими боярами та дяками. В статті йшлося про податки цареві з козацької землі. Зарудний і Тетеря мали просити царя наперед усталити загальний розмір такого податку, коли ж такої згоди не буде, тоді добиватися, щоб не присилано ніяких воєвод для збирання данини, а призначати для того тутешніх гідних людей. В інших статтях йшлося про справи військові. Щоб уникнути приходу на Україну царського війська, гетьман радив цареві йти на короля польського під Смоленськ, хана кримського до пори не чіпати, коли ж і виступати проти нього, то не через українські землі, а від Казані й Астрахані з поміччю козаків донських. Малослівна вісімнадцята стаття стосувалася справи найдразливішої: «Про митрополита в часі розмов мають згадати посли наші те, що їм усно веліли».
Хмельницький, хоч і називав патріарха Никона «наш зверхнейший пастир», гаразд відав, яка то велика загроза незалежності України віддати київську митрополію під зверхність патріарха московського. Од віку митрополія Київська перебувала під благосло-вінням вселенського патріарха константинопольського, було це освячено і оправдано мучениками, угодниками і чудотворцями, і хто змінив би це узвичаєння, взяв би на душу свою гріх неспокутній. Сказано бо: «Предавай мя тебе болий грех понесет». Навіть через 12 літ після Переяслава ігумени монастирів київських і відданий Москві єпископ мстиславський Мефодій казали, що ліпше їм смерть прийняти, ніж бути в них Московському митрополиту, і ліпше в вогні адовім горіти, ніжлі впасти в підданство патріарху московському. Митрополит Коссов другого дня побуту Бутурліна в Києві виказав своє нерадіння великому государеві. Чорнобильський потопоп в листі до своїх милостивих панів повідомляв, що був у Києві в час урочистого в’їзду туди посольства Бутурліна, і бачив, з якою невимовною скрухою прийняли митрополит і все духовенство послів, нарешті запевнив, що в Чорнобилі багато плачу було, коли гнали міщан до присяги цареві, і що сам він не поїхав з Чорнобиля тільки тому, що не мав на чому вивезти своїх дітей.
Відав Хмельницький ще й те, який поголос іде про патріарха Никона серед чорного духовенства. Вселенський патріарх в султанській неволі, тихий, смирний і праведний в служінні богові, а патріарх московський Никон в гордощах незмірних іменується, як і цар сам, великим государем, людей до себе не підпускає, возлюбив стояти високо, їздити широко, будує свої монастирі, замовляє в греків ікони дорогоцінні, велів зібрати з усіх церков коней і півтисячі розіслав по своїх вотчинах, сама тільки шапка патріархова вийшла в шість тисяч рублів, а на білий його саккос нашито перлів окатних два з половиною пуди, гордий і грубий норовом Никон заповідав возвишення священства над царством, насправді ж возвишався незмірно сам і над священством і над церквою.
Митрополити Київські Іов Борецький, Петро Могила, Сильвестр Коссов були едуковані, дбали про належнії науки к цвіченню побожного живота для людей зацних і простого стану, а Московські патріархи ставилися царями не за вченість, а лиш за послушання. Так Іван Грозний поставив Іова, так при Михайлові Федоровичу архієрейський посох узяв його батько патріарх Філарет, який відзначався хіба що впертістю, бо коли сказано йому, що в одній з молитов треба промовляти «і огнем», то він не повірив і спорядив ціле посольство до греків, щоб довідалися, чи правда, що в їхніх книгах написано «і огнем»? Патріарх Іосиф те й знав, що простежувати за служебниками, щоб у його ризниці кожен сосуд дорогоцінний обгортали киндяком не менше, як уп’ятеро. Коли вмер, то не благодать божа ісходила від нього, а лиш в утробі безмірно шуміло.
Темні пастирі — темна й паства. Убоге життя — убога мисль.
У киян, хоч і не висока європейська освіта, але твердо засвоєні шкільні знання, тому вони не були привержені до букви й обрядів, як темне й затуркане московське поспольство. Кияни не боялися вносити в книгу набуте з світських знань, вели мову про астрономію і географію, користалися грецькою міфологією і не вбачали в тому ідолослужіння, як московські ієреї.
Вже й приневолені суворим Никоном, з нагнутими виями, вперто, затято, як усі малописьменні, вони повторювали: «Чи вчитися нам корисних граматики, риторики, філософії, теології і віршувальному художеству і звідти познавати божественні писання, а чи, не навчаючись сих хитростей, у простоті богу догоджати!». Впиралися в одне слово, в звук, навіть у кому непомітну. Велику сокровенну силу привласнювали «азу» в другому члені символу віри, викинутому при виправленні книг. Коли Никон звелів у богослужебних книгах замінити написання імені Ісус на Іісус, збурення серед духівництва сягнуло меж неймовірних. Іісус сприймалося всіма як найбільше кощунство, бо Ісус — це спасіння, ім’я, наречене від бога святим ангелом, як же можна посягати на нього?
