Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
XII
Дамба нагадувала собою величезний щільник: яма на ямі, окоп на окопі. Поруч стояли в ячейках рядові й офіцери, розвідники й штабники. Командир полку всіх, кого мав під рукою, виставив в оборону. Хома, витягши з окопу тіло якогось убитого піхотинця, зайняв собі готову його оселю на самій дамбі. З Хомою сусідили—по праву руку—петеерівці, по .ліву— Маковей із своїм апаратом. Для Маковея цей день видався неприродно довгим, довгим, довгим. Сонце, зупинившись посеред неба, здавалося, уже не рухається далі. Відбито п’ять контратак... Скільки їх ще доведеться відбити до ночі? В перші години після форсування наступ розгортався досить успішно. Полк, рішучим ударом вибивши німців з лісу, відкинув їх геть за дамбу. Багатьом уже здавалося, що тепер наступаючі підрозділи підуть і підуть полями вперед. На світанку комбат Чумаченко уже був призначив свій наступний КП біля станційної водокачки, що ледве бовваніла в синюватій імлі далеко на виднокрузі. Чумаченкова самовпевненість нікого не здивувала, хбча до водокачки лежали ще довгі неперейдені кілометри,. а на самій станції ще гукали німецькі поїзди. Серед командирів батальйонів уже давно виробився зухвалий гвардійський звичай — заздалегідь обирати пункти, ще зайняті ворогом, під свої майбутні КП. В цілому розрахунок був вірний: рано чи пізно комбати неминуче з’являлися із своїми штабами там, де було намічено з’явитись. Але на цей раз справи обернулись інакше. В самому розпалі наступу несподівано, майже в спину атакуючим, ударили німецькі танки. Вони зайшли балкою зліва, зім’явши серед відкритої місцевості піхоту лівого сусіда. Самієв наказав батальйонам негайно повернутися знову за дамбу. Повертаючись по голому полю під шквальним вогнем, батальйони зазнали значних втрат. В цей час мінометники втратили свого Івана Антоновича. До насипу його ще донесли живим. Він умер непомітно, коли рота. вже залігши по дамбі поруч з іншими покремсаними підрозділами полку, відбивала шалену першу контратаку. Це було вранці. Тоді ще тут стояла полкова батарея легких гармат, які, власне, й вирішили долю попередніх поєдинків. Півдесятка німецьких підбитих машин тепер стояло в балці перед самою дамбою. Це був наслідок славної роботи батарейців. Але самої батареї вже тут не було. Самієв перекинув її на поміч сусідові далеко на лівий фланг, куди зараз перенісся центр бою. Там противник, прорвавшись через дамбу, поступово вго-нипся клином в плацдарм, намагаючись вийти знову до Морави. Маковей щоразу бентежно поглядав туди. Хома тим часом підкопав глибше свій окоп, який здався йому занадто мілким. — Оце відтепер моя хата, Маковею... А все моє господарство — десяток гранат... Розвантажені свої підводи Хома передав у розпорядження санітарам, які вже направили ними до річки поранених. Боєприпаси, доставлені Хомою для роти, були розподілені порівну між усіма мінометними підрозділами полку. Хома не жалкував. Хай усі користуються, аби з толком. — Найгірше, що вся місцевість навколо танкодоступна, — скаржився Маковей через бруствер Хаєцькому. — Якби він був зіпхнув нас звідси, з цього насипу, то ніхто б не добіг до лісу... Витолочив би всіх серед поля гусеницями... — Ячейки тримайся, — понуро порадив Хаєцький, — Ура! — несподівано заволав Маковей, притискуючи трубку до вуха. — Іптап прийшов!.. Іптап! — Зачувши це слово, бійці повистромлювали голови з окопів, напружено вдивлялися в узлісся. Іптап! Винищувальний протитанковий артилерійський полк... Гроза німецьких танків, надія гвардійської піхоти!.. Уже не раз бійцям доводилось бачити блискучу роботу цих іптапів. Озброєні новітніми скорострільними гарматами, рухливі, летючі, як блискавки, вони невтомно шугали по фронту, з’являючись зненацька то тут, то там — в місцях найбільшої небезпеки. Вилітали просто з маршу на поле бою, з ходу розгортаючись, несхибно б’ючи. — Де іптап, Маковею? — посипались на телефоніста запитання. — Де ти його побачив? — За річкою, за переправою стоїть напоготові! «Хазяїнові» хтось звідти передав... Останні слова Маковея поринули в суцільному гуркоті. Противник відкрив вогонь по всьому плацдарму водночас. Ударив з усіх видів артилерії — самоходами, танками, важкими мінометами. Плацдарм закипів на десятки кілометрів, забульбився від краю до краю вибухами. Маковей був у різних перепалках, але зараз йому здавалося, що він уперше оце потрапив під такий обстріл. Це був навіть не обстріл, це був розгнузданий, всепоглинаючий обвал вогню, завиваюча круговерть розщепленого металу та піднятого в повітря грунту, що важко бушував над тобою. Між залпами зникали паузи. Ще голова дзвеніла від попереднього вибуху, ще зрушена земля сипалася в окоп, а повітря вже знов гойдалося, завивало, пружинило, втискаючи тебе в землю. Удар близької блискавиці, гаряче хурчання чавунних злитків угорі, і знову грізне виття, виття, виття... Забившись на дно ячейки, заховавши під себе апарат, як живе тендітне створіння, Маковей пронизливо благав у трубку: — «Земля», «Земля», «Земля»... — Чого тобі? — накричали на нього з батальйону. — Сиди отам та диш! Справді, чого йому треба? Йому просто треба почути зараз людський голос, переконатися, що лінія діє, що все залишається на своєму місці. Знову: — «Земля»... «Земля»! На цей раз йому ніхто не відповів. Чи не хотіли, чи зв’язок порвало, розметало снарядами?.. Маковеєві наче щось обірвалось всередині. — «Земля», — ледве не заплакав він у мембрану. А «Земля» мовчала., Все навкруги вихрилося, глушило, обпікало гарячою повітряною хвилею, присипало чимось зверху. Невже ніхто не відгукнеться? Маковей раптом відчув себе закинутим геть на край світу, забутим, безпомічним. «Де ти, Хомо? Де ти, Романе? Де ви, товариші? Зв’язок мій урвався, апарат мовчить, гину!..» Може, тільки оце зараз він, безтурботний Маковей, до кінця збагнув, яке значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона єднала його з командними пунктами, з сусідами і з тилами, єднала з самою Батьківщиною; Доки вона діяла, хлопець почував себе твердо і певно. А урвалась — і все навколо мов заступилося хмарою, дихнуло на нього пустинею, захиталось, втрачаючи міць і доцільність. Уже йому не треба ні дівчат у червоних чобітках, ні весняних пісень на просторі, вже він задихається в своєму тісному окопі, як у наглухо заклепанім казані. Так ось як страшно залишитися без тієї нитки! Нічим без неї дихнути в жаркій ячейці, тісно, самотньо і страшно сидіти тут! Маковей підводить голову. Дим сиво бродить над плацдармом, як над розвернутим кратером величезного вулкана. Б’ють і б’ють вогні! «Побіжу!» — вирішує Маковей, підіймаючись. — Куди? — десь знизу кричить йому лейтенант Черниш. — Сиди, поки вщухне. — Порив! — Сиди, кажу! Маковей присів у своїй норі. Німа трубка затиснулась йому в закляклій руці. Не зумерить німий апарат. А шквал шаленіє. Викручує, трясе, шматує дамбу. В піднятім смерчами грунті мелькають, поблискуючи, сплющені алюмінієві казанки, колеса станкача, чиїсь жовті чоботи... Може, Антоновича? І сонце ще світить, і небо ще інколи сяйне синявою крізь вируючі хмари землі та диму, а проте Маковеєві здається цей день несправжнім, неприродним, фантастично потворним. Наче земля вже вивихнулася з своєї орбіти і, розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть. — «Земля»! — знову нестямно благає Маковей у трубку. — «Земля»! О, якби вона відповіла! Якби ожив його пошматований кабель, його рідний, живий нерв! Маковей відчув би себе зовсім інакше... Нічого не було б йому страшно!.. Не тиснули б так на нього оці рухливі важкі пласти спеки, свисту, сталі, що, завиваючи, проносяться над ним у чужому затьмареному небі... Коли цьому буде край? Коли воно вщухне? Чому лейтенант не пустив його бігти на лінію? Може, наказано зніматись, відступати за Мораву? Адже зрозуміло, що після цієї канонади сюди посунуть танки... Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидіти на цім чортовім п’ятаку!.. Відступати, поки не пізно!.. Може, в окопах уже ні душі, може, Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу? Крізь суцільне стуготіння чути, як розмірене, з нещадною невтомністю працюючих верстатів, б’ють німецькі самоходи. Мовби працюють самі, без людей, автоматично розряджаючись і знову автоматично заряджаючись з невичерпних льохів. Здається, це комбіноване катування металом, громом, газом, свистом ніколи не кінчиться, нe вляжеться, не вщухне, поки не доведе до божевілля нещасного Маковея. Однак кінчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав, наче був єдиним тілом, а його мордували, четвертували живцем. Поранені кликали на допомогу. Сусіди перегукувалися між собою, довідуючись, хто з них живий, а кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню і поклав на бруствер важку в’язанку гранат. — Тепер біжи! — гукнув Черниш Маковеєві. Маковей стрімголов кинувся вниз. Під насипом він угледів майора Воронцова. Стоячи серед поранених і ледве стримуючи роздратування, майор заспокоював закривавленого бійця, який боявся, що всі підуть, а його кинуть напризволяще. — Не кидайте нас, не кидайте, — хлипав боєць. — Нікуди ми не знімемось, нікого не покинемо, — сердито запевняв майор. — Зніматися будемо тільки вперед.
