Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.
— Каші малим навари… — Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.
Малі обліпили скривджену сестру.
— Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?
— От ви дурні, — скривилася від болю. — Як же без дарунків? — Скоса на підвіконня. — До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!
— А чому я не бачив Діда Мороза? — насупився Едька.
— Бо ти спав!
Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.
«Це фантастика! — писала Ганна П. на власному сайті. — Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері — душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі — простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож “відкриті” свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його — у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель — ні ногою. Уявляєте? я вже хочу…»
Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.
Дідько! Стас загорівся — із котушок! Миттєво зв’язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим — тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! — у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.
— Свінґерський досвід маєте? — поцікавився Олесь П.
— Достатній! — збрехав збуджений Стас.
— Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?
— У вас погано з арифметикою, — зісковзнув Стас зі слизької теми.
— Не розумію?
— Жінок десять, а мені — тільки дев’ять за три дні?
— Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? — знизав плечима свінґер.
Стас знітився, потиснув Олесю долоню, натомість отримав запрошення, мапу проїзду до заповідного готелю і ключ від номера.
Залишалося небагато — вгамувати збудження і не проговоритися завчасно Ліді про сюрприз. За спиною свербіли-прорізалися крила, справи вирішувалися швидко і без проблем, і Стас навіть подумав, що потенційний сексуальний карнавал значно підвищує його ділові якості, і це таки круто. Єдине непокоїло — Іветта. Наприкінці року вона, як завжди без пояснень, припинила передавати зятю конверти з баксами, і хоч Стас уважав, що брав гроші з принципу, щоб насолити ненависній тещі, чогось розхвилювався. Мабуть, відьма задумала щось нове.
Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:
— Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім’ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…
— Добре, мамо, — Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, — й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.
— Тобі зле, Лідочко? — Іветта не пропускала й дрібниці.
— Ні, мамо. Ні, — заспішила з відповіддю. — Я хвилююся за Платона…
— Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…
— І що? — вихопилося в Ліди. — Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.
— Платон — не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, — нагадала Іветта. — Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.
— Зрадів?
— Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…
— Добре, мамо…
А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру — до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.
— Ти надто легко вдягнута, Лідочко, — почула голос матері.
Здригнулася. Підхопила норкову шубку.
— Піду…
Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.
— Хіба у хворих є канікули? — тільки й запитала колег. — Прошу лише один вільний день — тридцятого грудня.
Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька — взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.
Іветті, справді, ніяк не йшли з пам’яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев’язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей — у нормальні умови», — розмірковувала, ніби їй вирішувати.
За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під’їхати.
— Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! — шепотіла Ангеліна в слухавку. — Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!
Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.
— Як «відміняється»? — не повірила. — Ангеліно! Може, ти недочула?
— А я і не підслухала! — доповіла нянька. — Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…
— Ні, Ангеліно, я не в церкві, — відповіла Ліда. — Подарунок Стасику шукаю.
— Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, — порадила простодушна нянька.
Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в’яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа — не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася — так і є!
