Байки - Глібов Л. І. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Тут можно читать бесплатно Байки - Глібов Л. І. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
1890.
ДІДОК І ВІТРЯКИ
Сидів колись Дідок під явором густим.
Зелене листячко неначебто шептало,
Що шелестів і він, як був ще молодим…
Було, та загуло і сниться перестало…
Стояли перед ним два хлопці Вітряки,
Поприбиралися такими молодцями,
Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки!
І почали вони молоти язиками:
- Гай, гай, Дідусику! - озвавсь один Вітряк.-
І сива голова, і борода велика,
І розуму набравсь, а все-таки бідняк
І в світі божому якаясь ти притика.
Он я надумався,- побачиш, потривай,-
Як гарно житиму, аби була охота!
Достану грошенят - у мене буде рай:
Будинок, дворище, мальовані ворота;
Біля воріт тобі збудую хатку я,
І будеш ти гостям ворота відчиняти,
І житимеш в добрі; головонька твоя
Не буде вже тоді під явором куняти.-
На се Дідок сказав: - Бринить добро твоє,
І гарно здалеку будинок бовваніє…
Розумний б’є на те, що справді в його є,
А дурень думкою, як кажуть, багатіє.
- Я розсудив не так! - верзе другий Вітряк.-
Щоб в світі живучи, ніколи не блудити,
Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк,
А іноді умій солодку річ зліпити.
Хоч кажуть - хто мовчить, той ніби двох
навчить,-
Щербата вигадка: не можна мовчки жити,
Бо не чутно того, хто дума і мовчить,
Міркуй усяк про те, як язиком вертіти.
Ти думаєш своє, а вимовляй не те -
І потече тобі усюди теє млеко,
Вигадливий язик дорогу промете,
І можна вибраться далеко-предалеко.
- Гляди,- промовив Дід,- на світі є пристріт,
Такою думкою ти не хвались нікому,
Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ,
Та от біда яка - не вернешся додому,-
Дідок замовк, сидить і голову схилив.
«От,- думає собі,- десь на лихо взялися…»
Аж дивиться згодя - нема вже Вітряків,
Бо засоромились і мовчки розійшлися.
Дідок сказав своє, тепер і я додам:
Моторна голова нехай свій розум має,
Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам,
Бо мудра правдонька їм крилля поламає.
1891.
ДИКОВИНА
Ішли у город дечого купити
Два чоловіка із селян -
Гордій та Севастян.
Гордій умів на світі жити,
Куток свій щиро поважав,
Далеко щастя не шукав,-
Шукають щастя нещасливі,-
Воно само його знайшло,
В своїм добрі, на рідній ниві
І виросло, і розцвіло.
От Севастян - се друге діло;
Тому інаково щастило,
Не близький світ топтав:
Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував,
Далеко десь, аж біля моря;
Набрався розуму, довідавсь дива й горя;
Один був гріх: і не дихне,
Як не брехне.
- Що,- каже,- тут ми топчемось з тобою,
Мовляли, з хати до млина?
Он за балканською горою -
Чудесна, брате, сторона!
Жаль про одно, погана доля склалась:
Не знать кому вона досталась…
Згадав я огірки… які вони у вас?
Буває, нічого й кусати,
А там - не тільки більші нас,
Ще більші навіть хати! -
Зареготавсь Гордій і став йому казати:
- Так як же його в біса їсти?
Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти?
- Еге,- зам’явся Севастян,- гуртом їдять.
- Диковина! - Гордій мовляє.-
Чого на світі не буває!
От хоч і тут… чи бачиш той місток?
Надивовижу всім турецький огірок,
А наш місток диковина не тая,
Чи є в Туреччині такая?
- Що ж там таке? - питає Севастян.-
Який там бог послав талан?
- Такий талан,- Гордій йому мовляє,-
Що декого до смерті налякає.
Правдивий чоловік і їдь, і йди,
Не сподіваючись біди,
Ану поткнись брехун - утне такую шкоду:
Розсунеться - і той шубовсть у воду.
Була торік тут приключка страшна:
Шубовснув пан один і старшина.
- Он воно як! Се дивне діло!
Признаться, де вже я не був,
Такого дива і не чув…-
Промовив Севастян несміло.
- Ото ж то й то! - плете Гордій.-
Місточок неабиякий!
Твій огірок - диковина сказати -
Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! -
Розсердивсь неборак: - Який ти молодець!
Попереду ще треба знати,
Які там в біса хати -
Неначе курінець,
Такі, що ледве можна влізти,
Лягти або присісти.-
Отак балакають, ідуть,
Вже й потомилися, аж ноги волочуть.
До города дорога й не далека,
Не забариться б перейти,
Та як на те така стояла спека,
Що й місця не знайти;
У холодку - і там парня, аж в’ялить,
Бо сонечко вогнем неначе палить.
Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода.
«От,- дума Севастян,- біда…»
- Та й душно ж! - каже він,- морока!.
А що, бак, річка тут глибока?
- Найглибше під містком, сажнів у два води,-
Сказав Гордій,- а далі хоч бреди,-
Прехитра, пане-брате, річка,
Дарма що невеличка,-
Одначе Севастян придумав, що сказать:
- Бач, курява яка, чобіт і не пізнать…
Ходім ми просто через річку;
Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,-
І ближче, і чистіш.
- Еге,- додав Гордій,- і охвітніш…
Брехню, як бачте, добре чеше
Мій Севастян,
А інший неборак із городян
І Севастяна перебреше.