Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
Він скорявся, робився тихий, як ягня, але непомітно здобував щодня більше прав у поводженні з дівчиною. Вони, ці інтимні права, якось крадькома, ненавмисно зростали й міцніли з побачення в побачення, присипляючи чуйність Мартину дрібними дозами свого додавання. Ніщо не порушувало затишку їхніх сходин і розмов. За мурами цієї кімнати переставало будь-що існувати, коли вони простягали, зустрічаючись, одне одному руки. З сьомої до дванадцятої - п'ять довгих годин, майже робітний день службовця, збігали їм суцільною яскравою миттю, сліпущою і раптовою, як спалах мангану. Щодня вони доконче збирались кудись піти - до театру, кіно, на якусь виставу чи просто погуляти, але зразу ж про свої наміри забували й жодного разу ще не вийшли з кімнати, що тримала їх у собі можливістю поцілунку. Вони ніде не ходили, здійснюючи своє єдине, настирливе бажання: бути вдвох, бути тільки вдвох! - а для цього ніхто не був їм потрібен, та ніхто їх і не турбував. Тижнів з півтора принаймні. Аж ось несподівано простягся до них перший помацок зовнішнього світу, від якого вони відокремились і про який забули.
Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб і вдвох, бо друге - це була маленька дівчинка, від сили років п'яти, білява, в суконці по коліна і з величезним чорним бантом у волоссі, що надавав їй розміром і кольором поважності, якої вона своєю поведінкою не виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензійність, підкреслене кокетство, манірність старої панни, цілком нагадуючи дорослого ліліпута, що, незважаючи на величину свою, дізнав життя всіма сторонами.
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
- Чия це дитина? - невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
- Це сусіди мого, кооператора, дочка… ти знайомий з ним, - пошепки відказала дівчина.
- Меня зовут Ада, - раптом озвалось дівча.
- А чого вона тут? Ви її кликали? - спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
- Ні, вона сама прийшла.
- Я умею танцевагь, - сказала Ада.
І не чекаючи припрошення, почала робити перед Юрієм повільні па, млосно піднісши над головою руки й вихиляючись усім своїм крихітним тільцем.
- Перестань, - крикнув Юрій, якому ця недитяча любоснісгь у дитині видалась гидкою.
- А вот и не перестану вам на зло, - сказала Ада, продовжуючи.
- Розбещене дівча, - пробурмотів Славенко, закурюючи. - Кажете, сусідська дитина? - спитав він. - Але скільки я пам'ятаю, ви казали, що сусіди ваші - українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
- Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, - поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв'язувала і він нарешті не витримав.
- Виряди її, - шепнув він Марті.
Та вагалась. Тоді Юрій різко запитав:
- Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
- Меня папа прислал погулять… - пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
- Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти, - мовив він.
- Юрію, хіба так можна з дитиною? - з докором сказала дівчина.
- Це не дитина, а шпигунка!
- Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
- Та що він, закоханий у тебе, чи що?
- Хто?
- Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й… заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
- Юрчику, твоя підозра необгрунтована! Слухай,.я сама тут причина. Бачиш… Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників…
- Он як! - буркнув Славенко.
- Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто… Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені і так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
- Хитра механіка! - посміхнувся Юрій. - Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?
- Трохи… Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собі, чи не потрібна, бува, мені його допомога. І знову прислав Аду. На цей раз він помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дівчинку.
- Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця! - сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м'яко обняла його.
- Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
- Марто, - сказав він глухо, - мені тяжко останні дні.
- Що таке, любий?
- Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати - ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати - і не можу! Напружую всю пам'ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
- Ти любиш мене, Юрчику! - радісно шепнула дівчина.
- Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
- Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
- І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
- Любиш… любиш…
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
- Що тобі? - спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
- Ти нелогічна, Марто.
Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:
- Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат… Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається? - вела вона, нахилившись до нього. - Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!
- Я хочу тебе, - шепнув він збадьоріло.
- І я так само! - скрикнула Марта. - В чому ж річ?
- В чому ж річ? - перепитав він, пригортаючи її.
Але вона визволилась.
- Річ… річ у моїй маленькій примсі.
- Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!
- Вона сама усунеться з часом… Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенне боюся але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не здала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб… це сталося тут.
Він здивовано дивився на неї.
- Нічото не розумію!
- Це зрозуміти важко, це й смішно… Але я хочу, щоб… це сталося на моїй батьківщині, в Каневі…
- Даруй, Марто, - прикро сказав професор, - це більше, ніж смішно, це наївно.
Марта зніяковіла.
- Справді, чудно! - сказала вона. - Я сама ладу не доберу… Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумій, що й це мусить статися там, тільки там!
Її очі вже зайнялася тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать, і голос її бринів урочисто, висловлюючи глибокі, сховані бажання, шукаючи на них луни, відповіді, зрозуміння! Такою Марта завжди Юрія хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось співзвучне, але забуте в його серці - незмінний порив удалечінь і великі радісні передчуття.
