Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з такою легковажністю формулювати навіть погрози з метою певного тиску на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реальної політики — тоді, як говорять, можна чекати біди.
І біда справді наближалась. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитись на позиції під українським прапором як полк ім. гетьмана П. Полуботка.
За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння йому ім’я П. Полуботка належала Українському військовому клубу ім. П. Полуботка в Києві 175; тим його членам, які були незадоволені нерішучою політикою Центральної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. «Сюди належали — пише М. Падалка, — деякі члени клубу ім. Полуботка, як напр. п. п. Міхновський, Лук’янів, Павелко, члени Генерального комітету та Центральної Ради, напр. Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полубот-ковського полку були ідейними організаторами, які накинули думку виступу Полуботковцям… Вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики…» 176.
Так масове незадоволення солдатів-новобранців, щоденне погіршення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в русло виступу під цілком визначеними політичними гаслами і усвідомленою, хоч і недостатньо обґрунтованою метою.
Кинуті в солдатське середовище заклики знайшли в їх серцях відгук і почали поширюватись. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агітацію серед проїжджаючих на фронт з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби були марними.
Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня разом з представниками полку ім. Б. Хмельницького і українських військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.
Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Центральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані частини підкоряються УГВК як «вищій інституції організованого українського війська». Зокрема це стосується «до зорганізованого в Чернігові полку під проводом Павелка. Генер. комітет намагався перевести полк до Києва, аби далі одправити його на позиції в один із українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишитись тут, у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України» 177.
М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК не в змозі, оскільки матеріально-технічне забезпечення здійснюється в сформованих уже запасних полках. «Генер. комітет переконався, — відзначив доповідач, — що люди сього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством» 178. Член Української Ради військових депутатів ВротновськийСивошапка з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку додав, що «до сього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба пояснити, бо вони не знають, хто такий Генер. комітет; чи то д. Полозоз чи п. Міхновський?» 179. Вротновський-Сивошапка запропонував вжити до полуботківців найрішучіших заходів.
Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про заперечення грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того, що полуботківці «справжні патріотиукраїнці», вимагають їх відправки на фронт як української частини, хочуть, щоб з ними рахувались і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мельника «ешелон хоче, щоб Київ було українізовано».
На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради «поважну делегацію, щоб нейтралізувати той недобрий настрій, який панує серед 5000 солдатів, який може бути заразою для решти українського війська». До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Петлюру, О. Шульгина, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка 180. Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишились байдужими до промов В. Винниченка і С. Петлюри. Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулась до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями, хоч в інформаціях слова «полк Полуботка» іронічно брались в лапки. Кілька представників від солдатів прибули на сесію Ради. Один з них особливо протестував проти тверджень М. Полозова про те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довідку, що в розпорядженні УГВК є щодо цього відповідні офіційні відомості від чернігівського прокурорського нагляду.
Доповідач Вротновський-Сивошапка змушений був визнати, що зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагались надоумити солдатівгрушківців, «не мали впливу на слухачів, зустрічались ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієнка, проводирів «полуботківців», зустрічались оплесками. Врешті було поставлено руба питання: хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу, чи Ц.У.Р з Радою військ, деп. та Генер. військ, комітет, чи 5000 «полуботківців»? Чи признають «полуботківці» авторитет Ц.У.Р. і чи будуть вони коритися постановам її чи ні? Тоді виступив Гудієнко і вніс пропозицію таку: «полуботківці» будуть коритись Ц.У.Р., коли її постанови будуть добрими. Після сього була виголошена промова (очевидно когось із представників Центральної Ради. — Авт.), котра вплинула на «полуботківців», і під час голосування всі піднесли руку за те, що будуть коритись Ц.У.Р. без застережень» 181.
Д. Журавель повідомив, що напередодні, представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку ім. Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелось докласти немало зусиль, щоб втихомирити солдатів.
Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість — пристойні люди, патріоти і не варто доводити справу до того, щоб розійшлись компрометуючі чутки про Центральну Раду.
В. Винниченко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він також зазначив, що солдати перебувають під впливом агітації елементів, які свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом 182.
Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокрема, заявив, що полуботківці мають одну мету — боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами.
«…Ми прохаємо, — жалівся солдат, — дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохаємо упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою; присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас наговорили бог зна чого, ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального комітету. Се для нас найважнійше… Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити У.Ц.Р. повне своє довір’я, а також Генеральному комітетові, котрий нас зрікся…».
