Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Оле-е-е-ег!!! — цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи "не знаю, куди збереглася ця хуйня". Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою "1","!", "11111" чи "qqq" чи "qwerty"? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово "мить" внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку "РРаЙю", Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:
— О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися "з самого себе", як то заведено в соціально-побутових казках.
Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.
— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.
Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.
— Альо! — в Романа знову дзвонить. — А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.
— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!
— …
— А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!
— …
— Як це — не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.
— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.
Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.
— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.
— Та нема… Ошпарився. — коректно відповідав Артим.
— Да? А шо собі ошпарив? Сильно? — не вгавав Артур.
— Та сильно, певно, якщо ходити не може.
— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?
— Та хуй…
І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…
Авжеж, гомеопатія — то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.
Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку "фендер", скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.
Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги — таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкрутіших наркотиків планети.
— Вот какую би абложку сюда? — питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.
— Ну, та яку? — Артим радив перевірене на живих людях. — Фотографію можна тут вашу…
— Нє. Фатаграфію нє.
— А чого?
— Та в розискє я…
А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.
Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:
— Вибач, у нас тут не благодійна організація.
Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудоголізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.
А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації — це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, — це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим — то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.
Одним з таких його партнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський "середньовічний" вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побовваніти перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:
— Єсть Раман?
— Нема! — хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.
Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок, і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і їбали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів — чого тільки не робили сраки заради іскуства…
Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: "Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт". Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.
— Які гроші? — фальцетом дивується Роман. — 3 усіх питань до… — і називає прізвище генерала.
— Нічо не знаю! — каже чєлавєк. — Давайте гроші!
— Та це ж безплатно, це ж подарок!
— Який подарок? Мій вам? Не думаю.
— Ну, це ж він… — і знову прізвище генерала.
— Не знаю я такого! — гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.
Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну — мене звільнили, якщо пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом "Космічний Вакуум" вночі. Все, що я знаю, — короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан — Артима, Тані й Іри.
