Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации TXT) 📗

А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перенята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я власне думала, — говорила я далі, під час коли він уважно слухав, — що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі, Чи не так? Ах! — докінчила я гірко. — Це правда, я також донька українсько-руського народу!

— Ви ж казали, що любите боротьбу! — обізвався він.

— Люблю, але скажіть, чи ви вірите у відродження таких характерів або народів?

— Чому ні? Але вони потребували би, щоб хтось посторонній їх рушив.

— Посторонній? — повторила я сумно. — В тім і лихо, що вони не мають у собі того імпульсу; що мусять тих «порушень» дізнавати аж від других. Я думаю, що так успособлені єства не мають жодної будучності. Вони подобають на арфи еольські, що грають лиш тоді, коли вітер порушить їх струни, та й тоді грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частіше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!

— То не гадайте об тім!

— А ви не думаєте ніколи над чимсь подібним?

— Я держу мої думки кріпко в границях, — відповів він. — Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хіба сумовитий настрій!

— А я віддаюся таким думкам цілою душею.

На те він не сказав нічого.

Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певно, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!. Коли б щось таке існувало в чоловіці!

Я сказала йому, що думала.

— Чогось такого нема в чоловіці! — відповів він напівсумно, напівнасмішливо, підперши голову, мов у задумі, рукою. — Думання, відчування та і все проче подібне — це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей.

— Я не хочу в те вірити.

Він здвигнув плечима.

— Прецінь людська воля не є ніколи цілком свобідна!

— Чей так зле не є! — замітила я, усміхаючись глумливо.

— Чому ні? Унаслідження само назначує характер. — І з тим замовк.

Я також замовкла, але трохи згодом сказала:

— Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотіла би тому піддаватися; воно, по правді, сумно.

— Що? — спитав він. — Що і найгордіші дерева мають своє коріння в землі — це сумно?

— О ні, але що ми так часто у своїй немочі вимовляємося [65] саме тим. Впрочім я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть існувати права.

— Отже, видите, чого вам журитися?

— Я не журюся! — відповіла я, усміхаючись. — Я лиш думаю. Що інше остається мені? Цього не може мені ніхто відобрати!

Він знов здвигнув плечима і дивився в безнадійнім ожиданні вперед себе.

Я мовчала довший час, а відтак почала півголосом майже несміло:

— Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!

— Які ж ви чудні!

— Я хотіла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, напр., думки блукають і не находять нічого; блукають у чімсь неяснім, великім, ведені більше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе і старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть мені нічого такого, в чім би моя душа могла розкошувати?

Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно-допитливий, поважний.

— Крізь ваші думки і почуття віє також той так званий «подих будуччини», це поринання в себе, що відвертає від внішнього світу. Воно має щось у собі, я того не перечу, але думаю, воно не має будуччини. Чоловік належить до світу внішнього, він зв'язаний із ним тисячними нитками і тому нехай поринає в його! У вас справдішній дар до аналізу. Я виджу, що ви дуже змінилися. Коли б я менш-більш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тієї пори до тепер?

— Чи можна оставатись однаковим? — спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.

— В головних зарисах — можна.

— В мене не було життя з подіями, — сказала я.

— Ах, у те я не вірю, — відповів він із якоюсь нетерпеливістю.

— В буденнім смислі слова, пане Орядин.

— Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо коли наслідки доказують що інше!

— Отже, і ви не вірите? — відповіла я з мимовільним відтінком гіркості. — Знаєте, мені саме тепер приходить одна цитата з Лессінга на думку: «Вони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги і т. п. їм те ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають — це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замеханічно і при тім не можуть замінити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби і шкода заходу.» [66] Вірите тепер?

— Ах, у те вірив я завсігди! — відповів він живо. — Я лиш спеціально у вас думав найти щось інше. Врешті я вам перебив; мені здається, що ви хотіли щось сказати.

— Хотіла! — говорила я дальше. — В мене не було життя з «подіями». Я лиш читала, думала, а опісля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в мені, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчувається приплив хвиль, що мають у слідуючій хвилі збитися над головою. Я давлюся тим припливом!

— Ви потребуєте багато сонячного блиску і барв!

— Ах, і простору, Орядин, чи так званої свободи. Інакше обтовчуся об усі ті буденні чесноти!

— В тім я вас розумію, — відповів він, — однак у тім ні, що ви заручилися!

Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.

— Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться «з життям внішним», щось людське. Це удосконалює жінку.

— Але без любові?!

— Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися — це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсігди одно з другим до купи. Напр., і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!

— Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися і аж потім побиралися.

— Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, — додала я по короткій задумі, — не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов'ю. Воно щось інше від прив'язання.

— Так, на вашу думку, що таке любов?

— Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства — це якась «метеликуватість» або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні; лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке «любов», і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри — а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?

— Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, — відповів він із легкою іронією. — Це, мабуть, і вигладило нерівність між вами і професором Лорденом!