Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
— Сідайте, хто з товаром, — запросив мовби жартівливо.
Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:
— Звідки такий вощик?
У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішка.
— Спасибі, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
— А вона не впаде?
— Вона таких вас півкопи на гору звезе, — одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованими колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.
— Но, гніда, — смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.
Дівчата засміялися, а з ними й Філон.
— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, й тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче непутана.
— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зінька. — Вищирить зуби й біжить за ним.
Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показувати, як хрокає Терещенків кнур і як осавул Лизько підскакує в сідлі, коли їде на поле.
Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.
Кобила тюпала, похиливши голову, з — під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв’язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив’язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.
— Ех, коні, коні, — зненацька сумно зітхнув Філон. — Колись були коні… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зінька. — У яких людей?
— У таких, як ми.
— Тоді люди були не такі, — суворо мовила Лукина.
— Які ще не такі? — не погодилася Зінька.
— Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.
— А батюшка сказав, так Богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі…
— Не велено те Богом. Колись усі люди були вольні, — перебив Філон.
— Виходить, батюшка брешуть?
— Ну… не кажуть всієї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.
— Так і стоїть усе те перед очима, — сказав Філон.
— Тебе ж тоді й на світі не було.
— Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
— Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо.
Вийшло на Зіньчине. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан, у чорнім жупані, в чорних рукавичках, на вороному коні, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному й на вороному коневі. Очі як вугіль — так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі в міжбрів’ї, суворе; кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.
Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.
Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.
— Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:
— Воза ж ось тримаю.
— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?
— Кого, мене? — запитала Лукина.
— Атож, тебе. Чия ти?
— Грищенкова.
— Ткачики по — вуличному, — додав хтось із гайдуків. — На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.
— А тепер?
— Постарів. Але ще тче.
— І дочку, мабуть, навчив, — посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.
— Важко тобі було зняти шапку, — докоряла Зінька Філонові, коли верхівці заманячили далеко на горбі. — Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.
Філон мовчав. Мовчала й Лукина.
А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалакання Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.
Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір; сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп’янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі коноплі стояли стіною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кіт, світячи очима.
Філон тихенько цокнув язиком, кіт підстрибнув на місці й метнувся в конопляні нетрі.
— Восени поїду з чумаками на Дін, — сказав Філон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
Лукина зрозуміла: він натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостів. І трохи образилася: адже й про кохання вони ще не говорили, і він не запитав, чи любий їй. А вона, як і кожна дівчина, мріяла про кохання, про гаряче освідчення при місяці, клятви — моління й щирі сльози. Через те сказала насмішкувато:
— Нащо забиватися так далеко, піди в Занози й викопай скарб.
— Ходив і копав, — понуро мовив Філон.
— Правда? — не повірила Лукина. — Й горів там вогонь? І… нечистий, який його стереже?..
— Не було ніякого вогню й ніякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землі череп’я бите. І більше нічого.
— А ти… правду кажеш? — запитала тихо.
Філон забожився. Й розповів, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесла вербної неділі, заступ, і як копав, і як виполохав кота.
— А може, то й був він, нечистий?
— З мишею в зубах? Він як чкурнув…
Лукина переминалася з ноги на ногу.
— Мені пора.
Філон узяв дівчину за руки й притримав якусь мить. На більше не зважився.
Й ще тричі він ходив під вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустріло троє парубків, один ухопив за рукав свити, й Філон затопив парубкові в лоб, аж той одлетів у коноплі.
— Порішу! Порішу! — гукнув Філон, і парубки вломили через коноплі, аж зашкварчало бадилля.
За всі три стрічі він тільки раз по — справжньому пригорнув Лукину й поцілував у щоку, а освідчитися в своєму коханні не встиг. Стидався. Кожного разу обіцяв собі, що ось піде й викаже все, що в нього на серці, й випитає в неї, а приходив — і втрачав сміливість, і язик починав заплітатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уяві Лукина: вона й справді була не схожа на інших дівчат, реготух, які тільки вдають цноту, а самі так і липнуть до хлопців. Великі Лукинині очі були повні зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокійно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не міг Філон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, не вдарила по ній, але так ковзнула поглядом, що парубок зів’яв, як зламана гілка. Те Філон пам’ятав повсякчас, і ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тільки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нічого не сказала йому, але ж щоразу, нехай і ненадовго, виходить на побачення.
