Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Тоді.
Й надалі.
Згодом узагалі зітхнула з полегшенням. Служба в апараті УНКВС, потім – призначення в Сатанові, котре вимагало ще більшого навантаження, забирали весь Вікторів час. Лариса навіть навчилася вираховувати й передбачати повернення Сомова додому, аби під цей час відправляти спати Юрка й вкладатися самій. Вона чула прихід Віктора. Та лежала з заплющеними очима, вдаючи втомлену та міцно сплячу. Справді засинала, коли Сомов, крекчучи, сопучи, часом — відригуючи вечерю, й майже завжди — дихаючи перегарними вихлопами, мостився поруч. Попервах ще намагався чогось домогтися, клав руку на стегно чи сідницю, легенько термосив. Іноді Лариса зображувала сонне: «Я заморилася сьогодні», але загалом узяла за правило не реагувати на подібні жести.
Зрештою, вони звикли один до одного.
Це якщо не зважати на напади люті, котрі Віктор, до його честі, все ж таки стримував при Юркові. Та це зовсім не означало, що лють не гамувалася. Може, якби Лариса час від часу дозволяла їй виходити, цей неприємний вантаж не накопичувався б десь глибоко всередині Сомова. Але не могла нічого з собою вдіяти. Щойно Віктор зривався, миттю натикався на холодну стіну спротиву. Частково озброївшись спостереженнями, частково — власним досвідом, Лариса переконалася: жінка в такому стані для чоловіків набагато небезпечніша, ніж здатна кричати й істерити у відповідь, кидаючись взаємними звинуваченнями, згадуючи старі образи й придумуючи на ходу нові.
Тож варто було Вікторові зараз переступити поріг, як вона відчула: сталося щось дуже неприємне, невтішне для нього. І подія якимось незрозумілим Ларисі боком стосується її.
— Юр, уроки зробив? — запитала спокійно, тим самим застерігаючи Сомова від початку серйозної розмови твердим поглядом.
— Математика лишилася.
— Чому ти завжди починаєш зі складного? Навпаки, поки є сили, лузай те, що простіше.
— Так математика ж непросто, мам!
— Хто тобі це сказав? Невже два плюс два для семирічного хлопчика складніше за чистописання?
Лариса посміхнулася, заохочуючи й Сомова. Той сухо кивнув, навіть кинув:
— У мене ніколи диктанти не виходили. Вчителька казала — мої зошити не можна показувати стороннім. Пам'ятаєш, Ларо? Ще всі сміялися.
— Було, — погодилася Лариса, ще трохи відтягуючи початок явно неприємної розмови.
— А чого ви сміялися? — поцікавився Юра. — Мам, що тут смішного? Дядь Віть, а?
Так вони домовилися відразу, й на дотриманні цієї умови Лариса наполягала категорично — її син не називатиме нового чоловіка татом, а Сомов нічого не робить для того, аби оформити усиновлення.
— Розумієш… Слухай, поясни ти дитині, твої ж диктанти.
— Дурниця взагалі… Ну, вчителька в нас була дивна. Вона якось видала перед усім класом, коли перевірила диктанти: бачте, це не написаний текст, це — шифрограма. Ще приймуть за ворожий тайнопис. Буде тобі, Сомов, веселе життя. Доведеться писати пояснення, де треба, розбірливим почерком.
— А де треба, дядь Віть?
— Де треба — там і треба.
Лариса промовчала. Сомов навмисне не сказав, що немолода вчителька, педагог старого гарту, не просто так ризиковано пожартувала. Вона розгорнула й показала всьому класу ці каракулі. А потім хтось поцупив зошит та почепив на дошку в коридорі, де звичайно висіла мальована стіннівка з карикатурами на шкільних двієчників та хуліганів. Згодом, уже по закінченні школи, Лариса випадково дізналася: першою справою, порушеною Віктором Сомовим, щойно він влаштувався на службу в НКВС, було звинувачення тієї самої вчительки в підготовці замаху на товариша Сталіна. Пізніше в газеті надрукували: викрита змовниця мала буржуазне коріння, потай ненавиділа радянську владу, знала англійську мову. І, як англійська шпигунка, перекладала підривні, написані троцькістами пасквілі англійською, переправляючи їх за кордон.
Що ж, він саме зараз згадав ту історію.
— Відпочинь, Юр. Поки тепло й не темно, побігай на вулиці. Подихай повітрям, наберися сил. Математику зробиш, я перевірю й сядемо вечеряти. Бо в мене теж купа зошитів, а там такі тайнописи…
Лариса відмахнулася, ніби закликаючи всіх не морочити голову. Юрко любив, коли дозволяли зробити паузу в уроках, підхопив легеньку курточку й чкурнув на двір. Озирнувшись йому вслід, Сомов важко пройшов, грюкнув табуреткою, сів, аби дивитися прямо на дружину. Та, своєю чергою, відсунула невеличкий стосик зошитів, відкинулася на спинку стільця, поправила білу шаль на плечах, схрестила на грудях руки.
— Що трапилося? Тільки давай без непотрібних вступів, Вікторе.
— Не мій метод. Правильно придумала пацана відправити. Я сам збирався вигнати.
— Вигнати?
— До слів не чіпляйся, — Сомов кахикнув. — Я скажу, але він не повинен знати, пацан. Ти мусиш. Вовк утік із місць позбавлення волі, Ларисо.
Вона рвучко підвелася.
Стілець шарпонула надто різко. Не втримався, упав, і здалося — гуркіт від падіння струснув кімнату. Здригнулася і сама Лариса. Зняла окуляри, поклала на стіл перед собою, вперлася стиснутими кулачками в стільницю, опустила голову, уникаючи погляду Віктора. Затим, уже спокійніше, повернула окуляри на місце. Підняла стілець за спинку. Сіла, примостила на поверхні столу гострі лікті, сплела пальці рук перед собою. Могло скластися враження — вона молиться. Навіть самій Ларисі на коротку мить так уявилося, бо запитала те, про що зазвичай просять у Бога, почувши таке:
— Живий?
Видно, Сомов чекав схожої реакції, бо до тривоги додалася нитка задоволення.
— А тобі б як хотілося?
— Смерть Ігоря мені точно не потрібна. Я взагалі проти, аби помирали люди.
— Війна.
— Мені війна також не подобається. Тобто… Вибач…
— За що?
— «Також» — не те слово. Не годиться. Люди, звісно ж, помирають не лише на війнах. Історія знала хвороби, епідемії, голод… Трошки більше, як десять років тому, ми таку пошесть пережили. Але епідемію можна зупинити, якщо почати лікувати людей. Голоду на буде, коли дати всім поїсти. Кого потрібно вилікувати чи нагодувати, аби зупинити війну?
— Ти вчитель математики, Ларо. Не політик, не філософ. Я бачив філософів. Дуже далекі від народу, дуже. Тому трудовий табір для них ідеальне місце. Наближає до людей та їхніх справжніх потреб максимально.
— Ігор теж був там, вірно? А він не філософ.
— У нас не обов'язково багато філософствувати, щоби стати ворогом народу. Особливо, коли народ воює з фашистами. На війні краще менше думати. Задумаєшся більше, ніж треба — станеш на ворожий бік. В окопах не забивають собі голови дурним, Ларо. Там інші завдання.
— Ти говориш так, ніби сам сидів у окопах.
— По–перше, я на фронті все ж таки був. І ти це знаєш. По–друге, кожен має свою ділянку фронту і захищає її так, як наказує партія. Це теж тобі відомо.
— Партія наказала тобі посадити Ігоря в табір?
— За наказом партії я викриваю ворогів, Ларо. До речі, хочу тобі нагадати, раз ми вже завелися. Твій колишній чоловік — не ворог.
— Ти визнаєш це?
— Я ніколи такого не стверджував, Ларисо.
Сомов, стиха порипуючи шкірою чобіт, перетнув кімнату, сів навпроти дружини, закинув ногу за ногу. Діставши папіроси, хотів закурити — але передумав, примостив коробку на столі, накрив рукою, поплескав долонею. Повторив:
— Ніколи не казав я, що твій колишній — ворог. Знаєш, чому? Бо якби він справді був ворогом, не загримів би на п'ять нещасних років. Його б прямо там, на фронті, поставили перед військово–польовим судом. А потім, за вироком — до брустверу. Закони воєнного часу, мусиш розуміти.
— Чому ж він тоді сидить?
— Уже не сидить. Бігає. Зробив собі тільки гірше, але про це іншим разом. Йому радянська влада дала шанс, Ларисо. Зупинила на півкроку до дійсної зради батьківщині. Відправила на перевиховання. Відсидів би, повалив ліс на благо народного господарства. Часу подумати досить. Тепер усе помінялося.
— Як саме?
— Ігор Вовк утік. Значить, поза законом. Якщо не подохне десь у тайзі, якимось дивом виповзе — його можуть застрелити будь–коли.
