Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! — навмисно жваво підскочив він мені назустріч. — Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.
— Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.
— Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! — його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів — чого б інакше так стрибати?
— Державна служба — це великий клопіт.
— Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.
Ну так. Особливо деякі — по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.
— Чай, каву будете?
— Дякую, напився вже.
Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього — підсвідома вдячність заважає справі.
— Тоді влаштовуйтеся, як вдома.
Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях — така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.
— Шановний! — я тримався підкреслено ввічливо. — До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.
— Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?
Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту — типовий фраєр.
— Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.
— Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!
— Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.
— Невже? — обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. — Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.
— Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.
Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.
Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це — лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому — означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання — означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу — не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти — і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.
— Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! — гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.
— Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. — Це я даю простір для відступу.
— Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.
Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість — починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите — воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.
— Маю до вас ще одну тему.
Очі його зупиняються на мені. Він весь — увага та запопадливість.
— Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте — наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.
Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.
— А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…
Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.
І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.
— Не можна, кажу вам! Що ви робите!
— Закрийся! — відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.
А власне вибили — так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.
Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:
— Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!
— В чім справа? — здивовано підводиться з-за столу мій директор. — Ви знаходитеся…
— Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!
— Яке ви маєте право?! — вигукує директор вже обурено.
Він раптово змінюється — якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже — захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають — у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.
Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:
— Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?
Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь-яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.
Виходжу в приймальню. Там валяється кілька перевернутих стільців. У коридорі велелюдно. Інші хлопці у масках виводять з кабінетів персонал та шикують біля стінки. На підлозі валяються папери — чи то хтось намагався винести, чи це просто необхідний атрибут маски-шоу, так само, як перевернуті стільці.
— Не розмовляти! Руки тримати на виду! — командує-гавкає баритон, перекриваючи шум.
Я слухняно стаю біля стінки і намагаюся проаналізувати ситуацію. Якщо це — наводка СБУ, то чому про неї не попередили? Нащо нам генерал Ґенек, якщо про таке не попереджає? Друге питання — що я тут роблю? Ну звісно, нічого, звичайний відвідувач. Прийшов довідатися, як проводити обов’язкові платежі. Чому до директора? — А хто згадає, що я був у директора? Питання складне, от і зайшов. Якого підприємства? Посередника. У мене їх досталь. Головне — тут я не працюю і відношення до цього не маю. Зайшов поцікавитися. Це, звісно, якщо у кабінеті директора нема прослушки.
Але якщо подивитися з іншого боку, чому вони прийшли на держпідприємство? Тут наче все більш-менш чисто. Все, крім гуманоїдної самодіяльності…
Так от у чому справа! І такий швидкий результат!
Цікаво, чи вони взяли вже цього розводилу з кафе з візитівкою «Фінансової України»?
Ціла купа думок ширяє у голові, перекриваючи одна одну. Я відчуваю, як руки пітніють.
— По телефонах не дзвонити! Поклади, я тобі сказав! Мобілки здати!
З приймальні виводять директора. Відносно ввічливо виводять, навіть не підштовхуючи. Краєм ока помічаю, що автомат найближчого до мене нападника поставлено на запобіжник. Зрозуміло, це щоб не пальнув зопалу — адреналін адреналіном, а все-таки цивільні люди навкруги.
