Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
Вона знеможено прикрила очі, вперше подумавши про те, що їй незабаром доведеться залишити цей прекрасний світ. Навіть якщо вона буде лікуватися, то все одно не помре від старості. Від цих думок їй стало не по собі, і клубок образи від такої несправедливості стиснув їй горло. Даша подумала, що зовсім іще недавно вона почувала себе мало не найщасливішою і зовсім не гадала, навіть не здогадувалася, що лиха доля в цей час не спала. Вона готувала Даші те, що мусило зруйнувати її щастя.
Утома взяла своє, і Даша не помітила, як задрімала, притулившись до дерева. Її розбудили чиїсь голоси. Розплющивши очі, Даринка побачила зовсім поруч двох молодих хлопців з явним запахом перегару.
– Ти дивися, – сказав один з них, у якого ніс був схожий на велику картоплину, – прокинулася спляча красуня.
– А я її ще не встиг поцілувати, – відповів другий, з нахабною пикою та з недопитою пляшкою пива в руці. – Може, тебе зараз поцілувати?
– Не варто себе силувати, – спокійно відказала Даша.
Іншого разу вона злякалася б, запанікувала і почала плакати, але зараз у неї на душі залишилися тільки порожнеча та байдужість.
– А може, ми займемося коханням одразу, без поцілунку? – вищирився ніс-картопля і простягнув руку, щоб залізти дівчині під сукню.
– Відвали, – байдуже сказала Даша і ляснула його по руці долонькою.
– Чуєш, Васьок, – мовив нахаба-пляшка. – А вона, здається, не проти.
Він озирнувся навколо і, не побачивши сторонніх, поліз до Даші, дихнувши в обличчя смердючим перегаром.
– Я перший, – відштовхнув його рукою ніс-картопля. – Вічно ти прешся, куди не просять.
– Не сваріться, хлопчики, – зупинила їх Даша. – Усім вистачить. Час є, навколо ні душі. Навіщо ж скандалити?
Хлопці остовпіли і безглуздо посміхалися.
– Тільки дайте відповідь спочатку на два питання.
– Вона того… – покрутив пальцем біля скроні ніс-картопля.
– А тобі яка різниця? – зашепотів другий, сідаючи ближче до Даші.
– Ну, то що? Приймаєте мої умови чи так і будете шушукатися? – спитала, усміхаючись, Даринка.
– Загадки? – запитав ніс-картопля.
– Ні. Просто питання.
– А якщо ми не будемо знати відповіді?
– Будете. Питання дуже легкі, зовсім дитячі.
– Валяй!
– Ви в дитинстві хворіли на вітрянку?
– Я – так. У мене он на носі досі ямочки залишилися, – хлопець тицьнув пальцем на свій великий ніс.
– І я хворів. У першому класі, – сказав другий, відсьорбнувши пива.
– А СНІДом не хворіли ще?
У парубків очі мало не повипадали з орбіт. Вони на мить застигли в нерухомій позі.
– А я ось днями дізналася, що захворіла на СНІД, і мене сьогодні кинув мій хлопець… – Даша не встигла договорити, як двох залицяльників наче вітром здуло.
Дівчина істерично засміялася.
– Мене навіть за спасибі зґвалтувати не хочуть, – сказала вона, все ще сміючись і ридаючи одночасно. Її тіло судомно здригалося.
…Увечері Даша поспішала на роботу. Вона погано собі уявляла, як витримає ще одну безсонну ніч, але сподівалася, що тільки робота її трохи заспокоїть, відверне від сумних думок і дасть можливість зосередитися. Щойно вона увійшла до будівлі клініки і полегшено зітхнула, до неї підійшов Веніамін Павлович.
– Доброго вечора, Веніаміне Павловичу, – сказала Даша і здивувалася, чому він досі тут. Зазвичай завідувач ішов додому не пізніше п’ятої години вечора.
– Дашо, зайди до мене на п’ять хвилин, – сказав він і попрямував уздовж коридору, у бік свого робочого кабінету.
– Добре. Я зараз перевдягнуся…
– Не треба, – кинув він, не повертаючи голови.
Даринка увійшла до кабінету і стала біля дверей.
– Причини двері і сідай, – звелів Веніамін Павлович, сідаючи за стіл у чорне шкіряне обертове крісло.
Він дістав зі столу аркуш паперу, поклав його на стіл.
– Дашо, – сказав він, втупившись у чистий аркуш. – Я ціную тебе як відмінного працівника і хорошу, добру, чуйну людину. Але у нас, і ти сама це розумієш, дуже престижна, приватна клініка. Я в неї вклав не тільки всі свої кошти, а й душу…
Веніамін Павлович замовк. Даша бачила: важко дається йому кожне слово.
– Ти не подумай, що я якась невдячна свиня. Я пам’ятаю прекрасно, як ти допомогла клініці, коли писали про тебе, про нашу клініку газети, показували по телебаченню… Але ти ж сама повинна розуміти, що буде, якщо всі засоби масової інформації пронюхають… про твою хворобу і почнуть сурмити у всі дудки.
– Значить, вам уже донесли?
– Це не донос. Це називається турботою про престиж нашої установи. До нас перестануть іти клієнти. Вони будуть просто боятися заразитися СНІДом!
– Навколо нас повно таких хворих, – зауважила Даша.
– Мене не цікавить, що діється навколо, – Веніамін Павлович явно починав нервуватися. – Мені абсолютно все одно, що сьогодні завезли в гастроном напроти. Мені байдуже, що на дорозі утворилася вибоїна, але мені не однаково, що подумають люди про нашу клініку. Ти це розумієш?
Даринка мовчки кивнула. Звичайно ж, вона все розуміла. Їй пропонують піти з роботи – це факт.
– Пиши заяву про звільнення, – завідувач посунув до неї чистий аркуш паперу, поклав на нього ручку. – Сьогоднішнім числом. Ось твоя трудова книжка, тут зарплатня і розрахункові. Я попросив бухгалтера зробити все швидко. Так, у тебе скоро має бути відпустка. Тут і відпускні. Думаю, що з цього не треба робити трагедії. Знайдеш собі інше місце роботи, де ніхто нічого не знатиме, підлікуєшся… Я ж не винен, але престиж…
– Не переймайтеся, Веніаміне Павловичу, – мовила дівчина, підсунувши йому аркуш із заявою, – і не треба виправдовуватися.
– Легко сказати. Тепер мені треба буде всіх працівників послати на обстеження. Мало що? І як мені зберегти цей неприємний інцидент у таємниці, щоб ніхто нічого не дізнався?
Даша забрала трудову книжку, поклала гроші в гаманець, не поспішаючи застебнула сумочку і підвелася.
– А ви одружіться зі Світланою, – сказала вона, посміхнувшись. – І все залишиться в таємниці. Елементарно!
Даринка вийшла, не попрощавшись, гордо підвівши голову й випроставши спину. Вдома вона викинула пакет з полуницями у відро для сміття.
Розділ 20
Прогноз синоптиків у черговий раз не виправдався. Даша широко розкрила штори назустріч яскравому сонцю замість обіцяного дощу. День обіцяв бути ясним і теплим, що хоч трохи додавало змученій дівчині оптимізму. За вікном люди метушливо поспішали у своїх справах. Декотрі рухалися в один бік, інші йшли в другий. Мами і бабусі вели дітей до садків, хтось просто здійснював ранкову розминку, але основний потік людей рухався на роботу. «На роботу, якої тепер у мене немає», – з гіркотою подумала Даша, і клубок образи підкотив до горла.
Даша зайшла до ванни і стала під теплі струмені душу. Вона довго так стояла, отримуючи задоволення від лоскітливих крапельок води, що стікали по її тілу, немов розмірковуючи перед прийняттям важливого для себе рішення. Потім вона промокнула воду м’яким махровим рушником і накинула на ще вологе тіло халатик.
Даша сушила волосся феном, і на мить їй здалося, що вона просто збирається, як завжди, на роботу. Зараз клацне дверний замок, ввалиться весела Свєтка і побіжить одразу на кухню. Їй здавалося, що не було ні зрад, ані розчарувань у близьких їй людях, не було аварії, не було страшного діагнозу. Просто це був кошмарний сон, який розвіявся з настанням ранку. Теплий потік повітря, що виходив із фена, роздмухав у різні боки її чубчик на лобі, оголивши борозну шраму, і дав ясно зрозуміти, що див не буває. Аварія трапилася, подруга виявилася зрадницею, і Олексій, як з’ясувалося, по-справжньому її зовсім не кохав. «Що ж залишається тобі, Дашо? – подумала дівчина, вдивляючись у дзеркало, де на неї дивилося втомлене, змарніле до невпізнання, бліде обличчя. – А тобі, Дашо, залишається самотність і СНІД». Даринка гірко посміхнулася. Колись, ще зовсім недавно, коли вона весело сміялася, у неї блищали очі й на щоках з’являлися маленькі ямочки. Тепер це була тиха і сумна посмішка виснаженої, розчарованої, хворої і самотньої дівчини.
