Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Коли ти лягатимеш спати? — запитала вона, коли нігті на моїх ногах заблищали, пофарбовані у криваво-червоний колір. Здавалося, мій настрій ніскільки не охолодив її запалу.
— Я зовсім не хочу спати. Але завтра треба йти в школу.
Вона надулася.
— А де мені спати? — я зміряла поглядом канапу, яка була явно закоротка. — Ти не можеш просто тримати мене під наглядом у моєму власному будинку?
— І що це буде за вечірка в піжамах? — Аліса роздратовано похитала головою. — Ти спатимеш у Едвардовій кімнаті.
Я зітхнула. Принаймні канапа у його кімнаті була довша за цю. Зрештою, там на підлозі лежав такий товстий золотисто-жовтий килим, що на ньому можна буде спати майже як на ліжку.
— Можна хоча б з’їздити додому по речі?
Вона розпливлася в усмішці.
— І це також передбачено.
— Можна мені скористатися вашим телефоном?
— Чарлі знає, де ти.
— Я не збираюся дзвонити Чарлі, — насупилася я. — Може, у мене є плани, які треба скасувати.
— Е-е, — вона завагалася, — я не зовсім певна щодо цього.
— Ну ж-бо, Алісо! — заскиглила я.
— Гаразд, гаразд, — сказала вона, вигулькнувши з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася, тримаючи в руці мобільний телефон. — Прямо він цього не забороняв… — пробурмотіла вона сама до себе, віддаючи мені телефон.
Я набрала номер Джейкоба, сподіваючись, що цієї ночі він не бігає у лісі разом зі своїми друзями. Мені пощастило — трубку взяв Джейкоб.
— Алло?
— Привіт, Джейку, це я.
Аліса спочатку дивилася на мене безвиразним поглядом, а потім розвернулася і всілася на канапу поміж Розалією та Есме.
— Привіт, Белло! — сказав Джейкоб, миттю насторожившись. — Що сталося?
— Нічого хорошого. Я не зможу приїхати до тебе в суботу. Хвилину в трубці було мовчання.
— Дурний кровопивця, — нарешті вилаявся він. — Я гадав, що він поїхав. Тобі не можна жити нормальним життям, коли його немає? Чи він замкнув тебе у труні?
Я засміялася.
— Не бачу нічого смішного.
— Я сміюся тому, що ти майже вгадав, — сказала я йому. — Але це не має значення, тому що в суботу він повертається.
— І годуватиметься у Форксі? — безцеремонно запитав Джейкоб.
— Ні, — я постаралася не дратуватися на Джейкоба, хоча була майже така ж розгнівана, як і він. — Він поїхав трохи раніше.
— Гей, слухай, приїзди зараз, — вигукнув він із несподіваним ентузіазмом. — Ще не так пізно. А хочеш, я сам приїду до Чарлі?
— Та я б не проти. Але я не в Чарлі, — сказала я кисло. — Я потрапила, так би мовити, в полон.
Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.
— Ми витягнемо тебе звідти, — рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.
Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.
— Звучить спокусливо. Мене тут катували — Аліса фарбувала мені нігті на ногах.
— Я серйозно.
— Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.
Він знову загарчав.
— Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.
— Від щирого серця! — пирхнув він.
— Вибач за суботу, — перепросила я. — Мені вже пора в ліжко, — (на канапу, уточнила я подумки), — але я тобі скоро ще подзвоню.
— Ти впевнена, що вони тобі дозволять? — запитав він ускіпливим тоном.
— Не зовсім, — зітхнула я. — На добраніч, Джейку.
— До зустрічі.
Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.
— Не думаю, що він узяв із собою телефон, — сказала вона.
— Я залишу повідомлення.
Чотири рази прозвучав виклик, а потім — короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.
— Ти влетів у халепу, — сказала я, підкреслюючи кожне слово. — У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.
Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.
— От і все.
Вона усміхнулася.
— А це забавно — гратися в заручники.
— Я пішла спати, — оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.
— Алісо, — зітхнула я. — Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.
— Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, — безневинно промовила вона.
Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі — важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.
То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема — до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.
Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.
Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку — весь набір туалетного знадіб’я.
— Дам тобі трохи свободи, — засміялася Аліса. — Побачимося вранці.
Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, — це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.
У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
— Чого тобі, Алісо? — просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
— Це я, — лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. — Можна увійти?
РОЗДІЛ 7. НЕЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ
Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.
— Звичайно, — промовила я високим від здивування голосом. — Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
— Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? — запитала вона. — Сподіваюся, я тебе не розбудила? — вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
— Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
— Едвард так рідко залишає тебе саму, — сказала вона. — Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
— Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, — пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. — Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
— Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
— Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною — чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
— О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.
