Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Щойно вони стали розмовляти (розмова відбувалася здебільшого мовою народу на колесах, хоча Мері спромоглася навчити їх кількох англійських слів: вони казали «дякую», «трава», «дерево», «небо» та «річка», а також називали її на ім'я, хоча і з певними проблемами), спілкування пішло набагато швидше. Вони називали свій рід «мулефа», а окрему істоту — «заліф». Мері здавалося, що деяка різниця між словами, які позначали істоту чоловічої та жіночої статі, таки існує, але вона була надто тонкою, аби людина легко могла відтворити її. Жінка почала записувати все, про що дізнавалася, та складати словник.
Але перед тим як зайнятися цим усерйоз, вона взяла свою стареньку книжку та палички з деревію і спитала у Книги Змін: «Чи слід мені залишатися тут і робити все це, чи, може, я маю піти далі та продовжити свої пошуки?».
Відповідь була такою: «Зберігай спокій, бо нетерплячість — це катастрофа; і тоді, після заворушення, ти зрозумієш великі закони».
Мері відшукала тлумачення: «Як гора всередині залишається незворушною, так і мудрець не дозволяє своїй волі блукати довільно».
Що ж, досить прозоро. Мері склала палички та закрила книгу й лише тоді зрозуміла, що її щільним колом оточили зацікавлені мулефа.
Один із них своєю мовою сказав: «Питання? Дозвіл? Цікаво».
Мері відповіла: «Будь ласка, дивіться».
Хоботи дуже обережно зарухалися, перекладаючи палички тими самими рухами, котрими Мері пересувала їх — або, скажімо, перегортала сторінки. Мулефа дуже дивувала несиметричність рухів її рук — те, що вона могла одночасно тримати книгу та перегортати сторінки. Їм дуже подобалося спостерігати, як вона переплітає пальці, лускає ними або грає у «лічилку», водячи вказівним пальцем.
Оглянувши палички з деревію та книжку, мулефа ретельно загорнули все це у тканину й поклали до рюкзака Мері. Давньокитайська підказка додала їй сил та впевненості, адже тепер вона знала, що те, чого їй наразі найбільше хотілося, збігалося з тим, що їй слід було робити.
Отже, Мері з радістю в серці продовжила збирати інформацію про мулефа.
Вона дізналася, що вони утворюють різностатеві пари на все життя. Дитинство триває в мулефа досить довго: як Мері зрозуміла з їхніх пояснень, їхні діти ростуть дуже повільно, щонайменше десять років. У поселенні було п'ять молодих мулефа: один вже майже дорослий, інші значно менші. Менший порівняно із дорослими зріст не дозволяв молодняку користуватися деревними колесами: діти змушені були пересуватися подібно до травоїдних, використовуючи всі чотири ноги, але попри всю їхню жвавість і непосидючість (вони постійно наближувалися до Мері й відразу зніяковіло відскакували, намагалися здертися на дерева, борсалися у неглибокій воді тощо), здавалося, що вони потрапили не до своєї стихії. Швидкість, міць і грація дорослих мулефа являла собою разючий контраст із незграбністю молодих, і Мері здогадувалася, з яким нетерпінням повинен молодняк чекати на той день, коли зможе користуватися колесами. Одного дня вона побачила, як мулефа-підліток зайшов до сховища коліс і спробував просунути передню ногу в отвір посередині одного з коліс. Але коли він спробував підвестися, то відразу впав разом із колесом і, неспроможний підвестися, почав борсатися. Звук падіння привернув увагу дорослого заліфа, і Мері, котра спостерігала за зніяковілим дитинчам та розсердженим батьком, не змогла втриматися від сміху. Нарешті порушник дисципліни спромігся відштовхнути колесо та прудко втік.
Безперечно, колеса були для мулефа надзвичайно важливими речами, і незабаром Мері зрозуміла, в чому полягає їхня цінність.
По-перше, значну частину часу мулефа витрачали на підтримування своїх коліс у робочому стані. Майстерно піднявши та зігнувши шпору (Мері подумки називала роговий виріст на нижній частині їхніх кінцівок саме так), вони витягали її з отвору, після чого використовували хобот, аби оглянути колесо, почистити його обід і перевірити, чи не з'явилися на ньому щілини. Шпори в них були надзвичайно міцними: вони відходили від підколінного суглоба під прямим кутом і були дещо викривлені так, щоб середня, найвища частина дуги, будучи просунута в отвір колеса, приймала на себе вагу тіла. Якось Мері стала свідком того, як один заліф оглядав отвір у своєму передньому колесі, торкаючись його в різних місцях, підводячи хобот і знов опускаючи його з таким виглядом, ніби він дегустував якийсь аромат.
Мері згадала, що коли вона обмацувала колесо, котре ледь не впало їй на голову, в неї на пальцях з'явилася якась олія. Із дозволу заліфа вона подивилася на його шпору і побачила, що її поверхня є надзвичайно гладкою та слизькою — пальці жінки просто зісковзували з поверхні. Здавалося, вся шпора просочена пахучою олією, і після того, як Мері ще декілька раз побачила, як мешканці селища перевіряють стан своїх коліс, вона почала замислюватися, що з'явилося спочатку: колесо чи шпора? Наїзник чи дерево?
Звичайно, існував і третій елемент, а саме геологія. Мулефа могли використовувати колеса лише у світі, що забезпечував їх природними шосе. Мабуть, якась особливість мінерального складу лавових потоків зумовила те, що вони, мов стрічки, переплели неосяжну савану та виявилися настільки стійкими до ерозії та тріскання. Потроху Мері усвідомила зв'язки між елементами цього світу, і їй здавалося, що ці зв'язки створені самими мулефа. Вони знали місце розташування кожного стада травоїдних, кожного гаю колісних дерев, кожного поля солодкої трави, і так само вони вміли розрізняти кожну окрему особину в стаді та кожне окреме дерево і дбали про їхній стан. Якось Мері побачила, як мулефа відбракували частину стада травоїдних, відокремивши деяких тварин та вбивши їх за допомогою сильних хоботів — вони просто стискували тваринам шиї. Жодна частина туш не пропала марно — тримаючи хоботом гострі, мов бритва, камені, мулефа за декілька хвилин оббілували та попатрали тіла, а потім, наче справдешні м'ясники, розрубали туші, розділивши їх на тельбухи, ніжне м'ясо та жорсткіші суглоби, обрізавши жир і видаливши горла та копита. Вони працювали настільки майстерно, що Мері мимоволі дістала від свого спостереження естетичну насолоду.
Незабаром частина м'яса вже сушилася на сонці, іншу ж мулефа посипали сіллю та загорнули в листя. Шкіру обшкребли від жиру, котрий відклали для подальшого використання, та занурили у ями з водою та дубовою корою, щоб видубити. Найстарше із дитинчат почало гратися з рогами, удаючи себе травоїдним та смішачи інший молодняк. Цього дня на вечерю подали свіжину, і Мері наїлася її досхочу.
Мулефа також добре знали, де водиться найкраща риба й коли слід ставити тенета. Шукаючи собі зайняття, Мері пішла до мулефа, котрі плели сітки, та запропонувала свою допомогу. Побачивши, як вони працюють — не поодинці, а двома парами, хоботами допомагаючи один одному зв'язати вузол, — вона зрозуміла, як їх, мабуть, дивували її руки, адже вона здатна була в'язати вузли самотужки. Спочатку Мері здавалося, що це дає їй певну перевагу, адже їй більш ніхто не був потрібен, але потім вона усвідомила, що це відокремлює її від інших. Вона вирішила, що, мабуть, це характерне для всього людського роду — жити та працювати поодинці. Із того часу вона користувалася для плетіння ниток лише однією рукою, працюючи разом із заліфом-жінкою, котра стала її найближчою подругою, — і відтепер людські пальці та хобот заліфа діяли як злагоджений механізм.
Але з усіх живих істот, з котрими мали справу мулефа, найбільше вони дбали про колісні дерева.
На території, за якою доглядала група, в котрій жила Мері, росло п'ять чи шість гаїв таких дерев. Звичайно, були й інші, але за них відповідали інші групи народу на колесах. Щодня з селища на огляд могутніх дерев та підбір коліс, що падали з них, вирушав загін. Мері було зрозуміло, яку вигоду з цього матимуть мулефа, але що з цього мають дерева? Одного разу вона побачила все на власні очі. Коли вона разом із мулефа їхала до одного з гаїв, пролунав гучний тріск, і вся група відразу зупинилася, оточивши особину, колесо котрої розкололося. Кожна група возила з собою одну-дві «запаски», отже, заліф зі зламаним колесом за хвилину знову зміг продовжити шлях, але колесо не кинули на узбіччі дороги, а ретельно загорнули у тканину та відвезли до селища.
