Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗
Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.
Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.
Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…
Купка попелу в горщику — усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…
Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…
Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, — коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, — бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, — йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.
Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і — треба ж! — на свою радість поранив рудого пронозу в задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав — за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…
Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.
А тепер батька не стало…
Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.
Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.
Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.
— Я тільки-но ягоди помітила — й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, — гладила вона Чеслава по голові.
— А я знав, що ти прийдеш сюди із самого рання. — Як же він був радий зустріти ту, що замінила йому матір.
А вона, побачивши його, уже не була схожа на ту знесилену горем жінку, що вийшла на цю галявину.
— Інші теж збиралися, але я сказала, щоб пізніше прийшли. Мені хотілося самій тут із Велимиром побути. І як же добре, що ти теж прийшов! — поцілувала вона його в маківку.
— Сама ж кажеш: не міг не прийти.
— А я ж уся змучилася. Не знала, що й думати. Усю ніч металася, не спала: десь щось скрипне, шурхне — я надвір. Думала, ти до дому прокрадешся, — Болеслава зненацька заплакала. — Як же ти тепер, синку?.. Ось утік, тепер усі думають, що від провини своєї зник. Люди таке говорять!.. Але я ж знаю, що все не так! А на роти хустку не накинеш… Може, не треба було тікати тобі? Рада б у всьому розібралася? — гладила вона Чеслава по плечу.
— Поки вони розбиратимуть, лиходій, що згубив батька, щезне. Та і їм на Раді найлегше нас із братом звинуватити. А якщо навіть і не звинуватять, то підозра на все життя залишиться. Як жити далі з таким брудом?! Не до вподоби мені це! Я мушу знайти вбивцю й покарати, і всі сумніви в невинності своїй і Ратибора розвіяти. А під замком сидіти — то кого я зможу знайти й кому що довести?!
Чеслав говорив переконано й гаряче. Болеслава розуміла, що є правда в цих словах, але серце її від цього не переставало стискуватися від болю й тривоги за його долю.
— Ой, горечко!.. — важко зітхнула Болеслава, рукавом сорочки втираючи очі.
— А що в городищі діється?
— Після втечі твоєї Ратибора випустили, але з городища виходити заборонили. А Зимобор розлютився дуже, та й інші теж, що ти волю Ради порушив. І навіть дядько ваш двоюрідний, Сбислав, і той на боці Зимобора тепер. Не хочу нічого поганого про нього сказати, а не розумію я його: чого ж він у кревних своїх засумнівався? Між ним і Велимиром і раніше часто згоди в справах не було… Здається, він усе не міг погодитися, що не він, а Велимир Рід очолив. Але тепер що вже?.. Не по-людському це, не по-родинному. А Зимобор казав про тебе: «Далеко не втече. Біля городища кружляти буде, там ми його й вистежимо. А може, намучиться в лісі та й сам прийде — вибачиться». Видно, пузатий Велимира як голову городища заступити хоче.
— Ну, це ми ще подивимося, чия правда буде, — не сподобалися Чеславові новини, що розповіла йому Болеслава.
Звичайно, після його втечі прихильності від Ради очікувати не варто було, але все-таки він думав, що знайдуться в племені ті, хто зрозуміє його вчинок. І найбільше сподівався на розуміння близьких родичів.
— Ой, а що ж це я слова, як пісок, сиплю… — спохватилася Болеслава. — А ти ж, мабуть, голодний зовсім?!
Жінка взяла вузлик, із яким прийшла на галявину, і почала швидко розв’язувати його.
— Я тут Велимирові принесла поїсти… — жінка почала розкладати на рушнику хліб та кашу, загорнену в лопушину. — Та думаю, не розсердиться він, якщо синові його дістанеться. Їж, любий! Тобі зараз потрібніше. Та що там поїсти… Велимир за тебе все б віддав. Ти сам, синку, не знаєш, який ти дорогий батькові був…
Чеслав і справді відчув, який він голодний. Відламав шматочок хліба, узяв трохи каші й зі словами:
— Розділи, батьку, з нами їжу нашу, — поклав їжу в отвір поховання перед горщиком із прахом.
