Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (книга регистрации .TXT) 📗

Люди звикають жити скрізь. І тут, у лісі, тимчасовому пристановищі (як циганський табір, шуткували), стали звикати. Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого — так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох — Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди.

Ци їдної вистачить, щоб каліцтва наробити.

Знаючі люди — то їхня партизанська охорона, котру прислав провідник Чехура, аби вберегти не тико од німців, а й банд і бан- док, що по лісах типерка шастають та маскуються — одні пуд пов- станців-партизан, а другі й не маскуються, грабують, хто під руку попаде. Тоже, кажуть, відають, що поживою по лісах тутешніх запахло. А охорона.. Охорона що ж — хлопци з їхнього та сусіцьких сіл. Зате начальник охорони — друг Ярема. Так його кличуть ще троє хлопців з тої охорони: Яремо. Друг Ярема — Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце.

Першим ділом, як стрітились, мало не боками тернулися поміж двох сосон, що простягали голчасті віти-лапи через стежку, спитав:

— То де ж твій живіт?

— Який ще живіт?

— Той, у якому дитину од чоловіка свего носила. І де та дитина?

— Тобі то що?

— Та нічо. Питаю.

— Цигани дитину вкрали.

Він очиськами вогника викресав. Веселого. А очі за метр якийсь.

— Ну? — Гмукнув-цмокнув. — А сорока часом тобі на язика не сідала?

— Сорока? Яка ще сорока?

— Кажуть, вони брехухам на язика люблять сідати та хвостом піднебіння гладити.

— Сам ти брехун-товкун.

І рішуче, щоб пройти, рвонулася. Та Петро за руку схопив. До себе потяг.

— Дивися, міцніше губи стуляй, а то й залетить яка. Тутка сорок багацько.

— Пусти.

Шарпнулася. Він пустив. Завше слухався, як щось казала. А міг би й не послухатись, хоч раз, по-свему вчинити. Міг би.

Соломія за метрів десяток-другий за табором спинилася. Подумала — ні, їден раз таки зробив по його, як схотів — коли в ліс у партизанку пуйшов.

Табір, проте, жив своїм життям. Варили їсти, втирали носи дітям і гуцикали найменших, пасли серед лісу худобу, хто забрав з собою.

Прали одіж у річечці неподалік.

Тривожно дивилися на небо і вслухалися у далекий, али часами вже чутний гуркіт.

Перемовлєлися.

Як от Вірка до Соломії:

— Куди летиш, подруго, як сорока наполохана?

— Яка ще сорока?

Враз слова Петрові мовби зримо перед очима майнули. Тоже про сороку. Котра на язика сяде. До плеча подруги притулилася.

— Віруню.

Ну, Вірка: «Бачу, щось тобі довгарає ¹». «А що має довгара- ти?» — Соломія. Про село стала мовити — як то тамечки? Про те, що далі з ними буде.

Спали — хто на возах, хто в куренях, багатша родина Вергунів у шатрі, що розіп’яли між деревами. Серед ночі встала раз Соломія, бо годину ци дві сон прикликати не могла, вийшла з куреня, де з свекром і свекрухою разом на підстилці з гілляччя спала. Побрела навмання, хоч сама не відала куди. Ишла і йшла. Шепіт

враз почула, шарудіння, потім ледь голосніші слова, смішок, мов би лоскотали когось, дівку якусь. Голоси впізнала. Руфинин і Васильків. Повернулася, щоб іти назад. Затамувала, проте, подих. Ноги до землі прикипіли. Голос дівочий виразніше:

— Тепло твоїй руці? У мене розкішниця гарєча.

І знов смішок.

Соломіті щоки запалали. Ясніше місяця, що визирав з-за хмари. Нє, вона не сполохає Василькового сороміцького щастя. Тихо-тихо скрадаючись, мов кішка, стала відступати набік. І брела між деревами, боляче хльоскали гілки — по плечах, руках, щоках.

— Соломко, — як подих, як видих враз крізь ліс і ніч, пристрасний шепіт.

Здригнулася. Петро? Тут і там — скрізь цей осоружний чоловік. Цілими днями з ним тилько й стикається. Пішла швидше. Далі й зовсім побігла. Хай, хай біжить за нею крізь цей ліс і світ, все їдно не наздожене. На бігу перечепилася об пеньок, а падаючи, боляче тарахнулася об сусіднє дерево. Полежала на холодній росяній землі. Нє, наче й ни роса. Може, то її сльози? Поволі звелась на ноги. Хоч спала у кофтині і старій спідниці, все 'їдно серед ночі було прохолодно. Довкола було тихо, як у маківці. Далекодалеко запужкав і стих безсонько-пугач. А мо’, й совиця. І тут Соломія збагнула гранично чітко: нихто неї не кликав і за нею не біг. Голос почувся, бо хтілося почути. Тре’ було вертатися, що вона й зробила. Тико прикрість усілася в грудях — що ж то за охоронці такі, що бігу неїного не замітили, з табору випустили?

Соломія йшла і йшла, тепер назад, над нею світив великий круглий, мов млинець, спечений Богом, місяць. Майже, як тоді, коли вночі з міста до села верталася. Тико то була дорога, а тепер?

Хтозна скіко пройшовши, збагнула — вона заблудилася. Серед ночі, коли боязко й крикнути, позвати на поміч. У місяця не спитаєш, де та дорога до табору. Під кофтину став заповзати волохатий страх. Звір, якого й рукою не погладиш.

Потім страх, здавалось, став її обіймати. Його лапи були довгими й чіпкими.

Як у казці — не руки, а ручища, не лапи, а лапища, не очі, а очища. Треба було сказати, як у тій же казці: «Я нічого не бо- юся», — а сили не стачило. Соломія не раз бувала в лісі, багацько, зрослася з лісом — і по ягоди ходила, і по гриби, і дрова з батьками та братами заготовлєти, і корови в лісі пасла, і навіть у купальську ніч цвіт папороті шукала разом з подругами. Али щоб так — вночі й сама, то вперше.

Сама — то вперше. Сама-самісінька. Тико небо над головою. І дєкувати долі, місяць млинцем, кружалом золотавим тихенько котиться. На нім, як і хтозна килько літ перед тим, Каїн тримає на вилах Авеля. Авель проситься брата, казали бабуся, не скидати далеко, на Землю, бо ж може забитися.

Соломія простувала крізь ліс, хрустіла голосно, як постріл, кожнісінька гілка під ногами в неї. Та в якийсь момент почула щось дивне крізь тихий шелест ще не зовсім старого листя. Начеб чиєсь зітхання. Не людське, не звірине. Чи не зітхання, а пирхання. Вона спинилася, прислухалася. Тиша. Тихісько й темно. Хтіла йти далі, та підвела голову і ледь не скрикнула: на неї дивилися двійко очей. Явно не людських, жовтих, мов опалі зірки-кружальця. Сова притаїлася на розлогому дубові? Соломія відступила тихенько крок, другий і звідти в місячному сяйві — місяць якраз відпустив маленьку хмаринку, що перечепилася об його край — побачила морду звіра, котрий дивився на неї. На морді проступало ряботиння. Звір трохи нахилив голову, певно, принюхуючись чи придивляючись, і Соломія побачила довгі відстовбурчені китиці на його вухах.

Рись! На неї дивилася, готуючись до стрибка з дерева, велика хижа рись. Поліська, а може, й болотяна, яка, кажуть, незрідка нападає на людей, особливо на самотніх нічних блукальців. Нє, болотяна тико в переказах лишилася, та звір від того не менш страшний. Бо рись!

Соломія тихенько скрикнула. Несамохіть, проти волі, зі страху. А тоді до крові закусила губу. Нащо ж вона побігла в той ліс? Овва, побачила, як парубок з дівкою милуються.

Подумки покликала: «Петре!»

Та в лісі панувала тиша. Нічна погрозлива й глуха тиша. Без- шелесся. І жовто й незмигнуло серед тої тиші дивився на неї страшний хижий звір, очима, жовтішими за місячне сяйво. Пронизував усе її єство.

«Що ж робити?» — гарячково подумала Соломія.

Рухатися небезпечно. Може, крикнути й спробувати налякати?

І тут раптом блискавкою майнула згадка. Дід чи хтось, а може, й отець Андроній казав, що рись ніколи не нападає на свою жертву спереду. Така вже в неї поведенція. Тико ззаду і впивається зубами в шию.

«А якщо так, — подумала Соломія, — а якщо так, то, може, тре’ відступати, дивлячись цій звірині в очі?»