Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (мир книг TXT) 📗
Ще одна виноградна шкілка тут закладається, де під вайдбайливішим доглядом будуть всі оці “шасли” та “піно”, “фіолетові ранні” та “красуня Цегледа”, “Італія” та “перлина Сабо”… Кожна з гектарниць без нагадувань знає, що, коли і як їй робити, бо шкілка на те й шкілка, щоб око не дрімало, найніжніший сорт повинен у цих пісках прийнятися, вкоренитись. Якщо треба, то в шкілці його ще й перешколюють, тобто пересаджують, щоб тільки чубученко твій краще ріс!
І ось, коли тут саме кипить робота і жінки ледве встигають з чубуками за трактором, з'являється з-поміж кучугур ще не торканих ошарпаний автобусик з пов'язкою на лобі й починає допитуватись, де ж тут Оксана Кульбака, гектарниця, та чи не прибігав до неї збіглий зі школи синок?
Гектарниць аж обурило це.
- А ви ж там, шановні, для чого? Ось ти, діду вусатий, - це до Тритузного, - якого там дідька пасеш? Не прибігав ваш бурсак, а якби й прибіг, то хіба б ми виказали? Шукайте його у борозні поміж чубучатами, може, там він сидить та з пастухів своїх у жменю сміється!…
- Ви їх краще не чіпайте, - озвався від трактора закушпелений парубійко і скаламбурив: - Наші гектарниці-аси язиками жалять, як оси… Доктор наук і той їх остерігається…
З Оксаною в шукачів і зовсім зустріч не відбулася, їй випало сьогодні підмінювати бригадира, і тому десь оце поїхала з саперами оглядати нову ділянку.
Довелося так і відбути ні з чим. А невдовзі автобусик уже зупинивсь на Комишанській пристані під осокорами, і водій, ще й мотор не вимкнувши, спокійно кивнув у бік причалу:
- По-моєму, він там…
Екскурсанти, з'юрмившись біля трапа, саме заходили на пароплавчик і, як здалось водієві… Одне слово, учасники розшуку змушені були вдатись до капітана судна. Відкликавши його вбік, Степашко, як працівник міліції, серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом на судно безбілетний пасажир. Пацанок такий. Помічено було, нібито щось прошмигнуло в натовпі, схоже на їхнього втікача…
- У мене тут миша не проскочить, - ображено відповів капітан. - А втім, можете обстежити.
- Хіба тільки щоб совість була спокійна, - сказав Тритузний, і разом із Степашком, відсторонивши екскурсантів, вони пройшли по трапу на судно.
Марися Павлівна зосталася на причалі. Нервувалася, ледве стримувала себе. Красива ж тобі випала роль! Педагог, прихильниця такої гуманної системи, раптом у ролі Шерлока Холмса, - досадливо іронізувала вона над собою. Походжаючи під осокорами, знічев'я озирала пристань: ось вона, комишанська гавань, про котру Кульбака не раз згадував захоплено. Звичайний річковий причал, яких багато на Дніпрі, притулився в очеретах, живе своїми неквапливими буднями. Зараз тільки початок навігації, ритм життя поки що стишений, а влітку тут усе закипить, завізно буде від вантажних машин, що прибувають зі степу, збіжжя лежатиме горами, день і ніч братимуть звідси зерно, овочі, фрукти, відпливатимуть баржі, важко осілі під степовим вантажем, і в усьому цьому вразлива дитина, така, як цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила для себе романтику, поезію мандрів, і чи не звідси й зароджувалась його ота невситенна тяга в світи-галасвіти, яку ми звемо бродяжництвом.
Тритузний та Степашко повернулися з судна розчаровані: обстеження нічого не дало.
- Я ж казав, що в мене безбілетник не проскочить, - спогорда зауважив капітан.
І саме в цей час десь із верхньої палуби вдарило жіночим вереском:
- Він тут!
Кричала якраз та рамениста дама в окулярах і в рудих буклях, що біля могили чіплялася до Кульбаки з допитками. Нахилившись, вона люто докрикувала на берег, що злочинець на судні, що матроси, мовляв, самі його переховують:
- Вони у змові з ним! Дали йому притулок!… Самі покривають! Оце вам і “не проходітє мімо!”.
Ревна громадянка, вона потім до самої грязелікарні, не вгамовуючись, на різні лади товктиме все про те ж, як перша помітила цього малого злочинця, що крутився біля кургану та на жіночі сумочки поглядав, а тут - до чого нахабство може дійти! - навіть на судно забрався, і, коли вона, проходячи, виявила його в кутку під трапом, він так звідти ошкірився - думала, за ногу вкусить!…
- Тут він! Тут! - лунали з судна сигнали підтвердження, з-поміж яких вирізнявся голос котрогось жартуна:
- Всі свідомі - шикуйсь!
Почалися лови.
Ціла веремія знялася на судні, зчинився ґвалт, тупотнява, - все там ходором ходило… Марися Павлівна стояла на березі й звідси стежила за розвитком подій, їй до болю соромно було за все, що там відбувалось, вона не могла подолати в собі почуття приниження, навіть якоїсь обриди. Ловлять людину! Та чи це вже само по собі не дикість? А ти, педагог, витончена душа, інтелігентка, стоїш тут та губи кусаєш, сповнена гризотами сумління, знемагаючи від сорому й приниження… Гризоти гризотами, але де ж вихід? Вкажіть його, якщо знаєте! Порадьте, дайте рецепт, як інакше ствердити над ним своє право вихователя і як від нього відвернути лихо майбутнє, може, тяжкому злочину перепинити дорогу?
Операція набирала розмаху, судно аж гуло, люди перекрикувались, розпалюючись у своїм веселім ловецькім азарті. Знали-бо, що втікач тепер уже нікуди не дінеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за борт, і тому ставали вподовж бортів, розчепіривши руки, створювали мовби живопліт із людей, і всі були у веселій готовності переймати, хапати. А воно, оте мале, невпокорене, ну що тобі блискавка кульова, перекочувалося з носа на корму, з корми на ніс, десь із трюму враз вимчить на верхню палубу, і, майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, ніяк не даючись до рук.
- Та тримайте ж міцніше! Чи ви навмисне його випускаєте? - чулися погуки. - Де ж воно, непутяще?
- У воду пішло! Ні, в атмосферу!
Ловці, хоч і розпалені в мисливському азарті, усе ж, здається, не поспішали довершити справу, в цих ловах було для них щось розважальне, культзатійницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовірно також, що дехто з екіпажу потай справді співчував втеклому комишанцеві, інакше-бо чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову випорскувати з міцних матроських рук.
Нарешті втікача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу під трапом, там, де він і обрав був собі перший сховок. У сліпій люті хлопець і тут ще відбивався руками й ногами, відгризався зубами, мов зацьковане звіря, і хоч аж на берег до Марисі було чути його знесамовитіле: “Вовкодави! Душогуби!”, -хоч у нападі люті викрикував він дещо й зовсім непристойне, таке, що ні до якого протоколу не впишеш, однак це вже публіку не проймало; акція була звершена, азартне збудження на обличчях ловців почало згасати, втрачати напругу.
Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: міліціонер - з одного боку, начальник режиму - з другого. Укоськаний, нарешті, став Кульбака перед ясні очі Марисі Павлівни. Вжахнуло вчительку те, що сталося з ним, учорашнім жартуном, вигадником, веселим шибайголовою… Побачила зараз перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсилої люті, в патьоках розмазаних сліз… Очі теж нестерпно чужі і якісь недитячі, повні зненавиди, здатні зараз, здається, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в цьому від того зосталось? Нашарпане ловцями, змучене тільце вже не виборсувалось, воно стало безпружним, поникло, мовби втративши останню волю до життя… Лоб у мазуті, ще й ґуля виступає, видно, десь ударився з розгону. З обох боків тримають його міцно, і здається вчительці, що й вона чув, як на стиснутих китицях дитячих рук сполоханими пташатами пульси б'ють.
- Пустіть його, - сказала Марися Павлівна. Послабивши руки хлопцеві, Степашко й Тритузний, однак, не зовсім їх відпустили.
- Відпустіть, я сказала. - повторила вона різко. Тепер вони відпустили, і хлопець не кинувся тікати, поразка геть стишила його вояцький пал.
- Заставив нагріти чуба, - втерся рукавом кітеля Тритузний. - Єй-же-єй, легше було б вовка за вухо впіймати.
3 судна, що відходило, долинали жартівливі поради й навіть щирі прохання дати хлопцеві амністію, адже ж він нічого страшного не вчинив, нікого не порізав, ножа при ньому не було…
