Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, — заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. — Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь — це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік — безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину — для цього голос йому був не потрібен. Він побачив її в очах Джейка, коли хлопчик нарешті почав розуміти своє призначення.

Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям.

Добра порада. Ти завдавав собі лиха для того, щоб не почувати провини щодо тих, кому неминуче довелося б завдати лиха.

Пам'ятай про свій обов'язок, Роланде.

«Я ніколи й не забував про нього, — прохрипів він, а байдужі зорі холодно сяяли у височині, а морські хвилі з шелестом накочували на берег, а страховиська викрикували свої ідіотські питання. — Мій обов'язок — це моє прокляття. А який сенс проклятим звертати зі шляху?»

Він почав їсти м'ясні брутерботи, які Едді називав «догами».

Роланд не надто переймався думкою, що їсть собаку. Порівняно з рибою-днецем ці штуки на смак були як помиї, але хіба мав він право скаржитися після такого казкового напою? Навряд. Поза тим, надто вже далеко зайшла гра, аби прискіпуватися до їжі. Він з'їв усе і повернувся туди, де зараз був Едді: в якусь магічну карету, що мчала металевою дорогою, запрудженою такими самими каретами… Їх були десятки, може, навіть сотні, і жодна з них не була запряжена конями.

7

Коли фургон піцерії зупинився, Едді весь підібрався, щоб бути напоготові. Роланд у його свідомості теж натягнувся, мов струна.

«Це просто ще один варіант сну Діани, — подумав Роланд. — Що в шкатулці? Золота чаша чи отруйна змія? І як тільки вона повертає ключ і кладе руки на кришку, лунає голос її матері: "Прокидайся, Діано! Час доїти корову!"»

«Добре, — подумав Едді. — Що з двох? Леді чи тигр?»

З пасажирського вікна фургона визирнув чоловік із блідим прищавим обличчям і великими нерівними, випнутими вперед зубами. Це обличчя було Едді знайомим.

— Здоров, Коле, — привітався він без особливого ентузіазму. За Колом Вінсентом сидів водій — Старе Страшко (так Генрі величав Джека Андоліні).

«Але Генрі називав його так тільки позаочі», — подумав Едді. Авжеж. Назвати Джека таким прізвиськом у вічі означало чудову нагоду врізати дуба. То був велетень із випуклим чолом троглодита і щелепою, що так само виступала вперед. З Енріко Балазаром його пов'язував шлюб із якоюсь родичкою… чи то племінницею, чи то двоюрідною сестрою, чорт її розбере. Гігантські ручища цупко тримали кермо фургона, наче лапи мавпи, що висить на гілляці. З вух стирчала жорстка волосяна щетина. Зараз Едді видно було тільки одне вухо, бо Джек Андоліні сидів у профіль і не озирався.

Старе Страшко. Але навіть Генрі (а Едді мусив визнати, що його брат не завжди був таким уже проникливим) ніколи б не помилився і не назвав би його Старим Бовдуром. Колін Вінсент був усього-навсього пихатим хлопчиськом на побігеньках. А от під чолом неандертальця ховався такий гострий розум, що Джек був правою рукою Балазара. І Едді не сподобалося те, що Балазар прислав таку важливу людину. Аж ніяк не сподобалося.

— Здоров був, Едді, — відповів Кол. — Я чув, ти в щось вляпався.

— Нічого такого, з чим я не зміг би впоратися самотужки, — сказав Едді. Він упіймав себе на тому, що по-наркоманському чеше по черзі то одну руку, то другу — поки його тримали в ув'язненні на митниці, він неймовірним зусиллям волі намагався не робити цього. І зараз примусив себе зупинитися і стояти спокійно. Але Кол усміхався, і Едді відчув, що його так і пориває зацідити кулаком у цю усміхнену пику, та так, щоби рука вийшла з того боку черепа. І якби не Джек, він би це зробив. Джек досі дивився просто перед собою, і здавалося, що він заглиблений у власні примітивні думки, породжені спогляданням світу в простих основних барвах і елементарних рухах — от і весь діапазон сприйняття, на який здатні люди з таким інтелектом (саме на таку невтішну оцінку наштовхував його зовнішній вигляд). Але Едді вважав, що Джек за один день бачив більше, ніж Кол Вінсент за цілісіньке своє життя.

— Що ж, добре, — мовив Кол. — Це добре.

Запала мовчанка. Кол дивився на Едді й усміхався, чекаючи знову побачити Танець Наркаша — коли вже врешті-решт Едді почне чухатися й переступати з ноги на ногу, як дитина, якій припекло бігти до туалету. Але ще більше він очікував, коли ж Едді спитає: «Що трапилося? І до речі, у вас часом нема з собою ширева?»

А Едді тільки дивився на нього, але не чесався, навіть зовсім не рухався.

Легенький вітерець підхопив обгортку від шоколадного батончика і заходився ганяти її по паркувальному майданчику. Тишу порушував тільки її шелест і пихкання клапанів двигуна, що працював на холостому ходу.

Осміх на обличчі Кола помалу почав втрачати багатозначність.

— Сідай-но, Едді, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Давай проїдемося.

— Куди? — спитав Едді, наперед знаючи відповідь.

— До Балазара. — Джек навіть не глянув на нього, тільки на мить стиснув руки на кермі. На середньому пальці правої руки зблиснув велетенський перстень із суцільного золота, інкрустований оніксом, що випирав, наче око велетенської комахи. — Він хоче знати, де його товар.

— Товар у мене. Все ніштяк.

— Добре. Тоді у всіх усе гаразд, нема про що турбуватися, — сказав Джек Андоліні, але не повернув голови.

— Мені б хотілося спочатку піднятися нагору, — сказав Едді. — Перевдягнутися, побалакати з Генрі…

— І ширнутися, про це не забудь, — сказав Кол, широко розплившись в усмішці на всі свої великі жовті зуби. — От тільки ширнутися тобі, приятелю, нічим.

Дед-е-чим? — подумав стрілець у свідомості Едді, й обидва ледь здригнулися.

Побачивши це, Кол всміхнувся ще ширше. «Ну, нарешті, — промовисто говорила усмішка. — Старий добрий Танець Наркаша. А я вже було почав хвилюватися, Едді». Зуби, що оголилися, коли усмішка стала ширшою, були не кращими за ті, які він продемонстрував раніше.

— Чого це?

— Містер Балазар вирішив, що краще буде, якщо ваша, хлопці, квартира стоятиме прибрана, — сказав Джек, не повертаючи голови. Перед його очима і далі розгортався неймовірний світ, неймовірний для такої людини, як сформулювали б це пересічні спостерігачі. — На випадок, якщо хтось поткне туди носа.

— Наприклад, федерали з ордером на обшук, — додав Кол. — Його обличчя стирчало з вікна фургона і злобно шкірилося. Зараз Едді відчував, що Роландові теж хочеться зацідити кулаком у гнилі зуби, через які усмішка здавалася такою недоброю, чомусь навіть безутішною. Ця єдність почуттів його трохи підбадьорила. — Він найняв прибиральників, щоби вони помили стіни й пропилососили килими. І за цю послугу не візьме з вас жодного цента, Едді!

«А тепер ти спитаєш, що в мене є, — промовляла Колова усмішка. — О так, зараз ти поцікавишся, мій хлопчику. Бо навіть якщо кондитер тобі огидний, цукерки ти все одно любиш, правда ж? А тепер, коли ти знаєш, що Балазар наказав забрати твій персональний резерв…»