Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Сад протинають золоті нитки прогалин, у яких вітерець куйовдить пагілля і розчісує сонячні снопи. З Латориці двома змійками звиваються вузенькі рукавчики, що напувають дерева в спеку й зливаються в озерці, отороченому комишами. До чистого плеса веде дощата мостина, з якої можна шубовснути в зеленаву стужицю.

З теплих спадів Мужіївської гори мені привезли тоненькі, як пальчик дитини, саджанці персиків. Там їх називають барацки, бо мохнаті плоди їх направду нагадують баранців. З Поннонії перепровадили аломські яблука -жовті, що пахнуть цитриною, і бордові - з писочками, як у козяти. Гішпанський купець, що торгував тут шовком, сподобив мене прищепами диво-грушок з Бергамоту Якщо зрізати їх шкурку й висушити, то виходить з неї бурштиновий і запахущий узвар, що подвоює чоловіцьку силу. Та при тому найсмачнішими лишаються наші рипучо-тверденькі йонатанки, наші грушки-петрівки, які ми з дідом Олексою щепили на лісову дичину.

З Малої Русі добродушні довговусі возарі, що міняють у нас шкури й дьоготь на вино, обдарували мене прутиками вишень. Вони на наші черешні схожі, але соковитіші, з солодкавою кислинкою. Посадили троїчко, а через рік-другий самі повибивали, як верболіз. В проліття діти їх обсідають, як ворони. Щовковиці, звані деінде яперками, я насадив підковами по боках - білу, рожову, чорну. Тепер встигай відганяти диких качок і гусей, що занаджуються з озерця. З-під Ефесу небіж мулли, в якого я колись служив, передали запечатані воском чубуки винної лози. їх висаджено в шнурок під загорожею з дикого каменю, бо полуденна ягода любить вигрівати коріння в крем’яниці. А горіхи - мою втіху і гордість - принесли колись у торбах переселенці з Волохії. Великі, як качине яйце, і з такою ж тонкою шкаралупою. Горішник нині захмарив ціле узвишшя, ні комар, ні муха не просочиться.

З миру по насінині, по скіпці - і встав дужими грудьми проти ріки мій вертоград. Мій зелений брат, мій заслін від суєтних завіїв, мій вечоровий прихисток. Я й нині тут проводжаю останок дня.

.. .Про запахи. Я вже казав, що пан Лойко носив за собою квіткові запахи, причому щоразу інші. Пси знали про їх фальш, я ж розгадав це пізніше. Ні сухе цвітиння, ні парфуми не були причинком того, як пахло від капітана. То були запахи жінок, відвіювання нічних любощів. Пізніше, втаємничений в уклад замкового трибу, я дізнався, що жінки там мили коси раз на три тижні, а між тим, аби притлумити дух спареного тіла, рясно кропили себе колонськими

водами, настояними на квітках. Ці пахощі, навпереміш із запахом жіночого шалу і поту, й супроводили ранками пана Лойка, поки не вивітрювалися на вільному вітрі. Аромати його рясного жіночого квітника.

Пси нас люблять не за те, що ми годуємо їх окрайцем чи кісткою. Найкраща для них страва - наша увага, наше сусідство з ними. За це вони готові прощати нам погані запахи. Пес пахне лише псом, чоловік пахне хтозна-чим, своєю захланністю, пороками й гріхами. Пес і тілом чистіший за чоловіка, хоч ніколи й не миється. Аби пересвідчитись у цьому, досить узяти білу платнику, змочену міцною горілкою, і протерти собачу шерсть, а другим кінчиком - свою шкіру. От і зрівняйте, хто чистіший.

Ще про запахи. Чоловік, від якого ранком пахло м’ятими квітами, не виглядав щасливим. Може, ті ночі додавали йому тілесної втіхи, але не душевної радості. Коли змигнув місяць моїх трудів на псарні, пан Лойко прийшов із платнею і новою порцією мальвазії. Ми з ним потолкували про се, про те і несподівано він запитав: «Ти вже маєш свою лань?».

Треба повісти, що капітан силився говорити зі мною по-русинськи, підмішуючи мадярські слова. І тепер я не одразу збаг, що він вивідує. Я уявив собі ламку в ногах сарницю з великими, як ложки, очима, що простягає до мене тремкий писочок. Але нараз спохопився: «лань» по-мадярськи -дівчина.

«Ні, - відповів я знічено, - не маю».

«То будеш мати. Чоловік - зух, коли в поясі гроші. Жінки це чують, як пси циганське шатро».

«Вони мені ні до чого», - відмахнувся я.

«Бо ти не знаєш, що таке жінка, — смачно засміявся капітан. - Це - криниця, з якої що більше п ’єш, то більша спрага. А вичерпати її годі. І ти — як відро на цямрині, дзвениш і блищиш на сонці, доки занурюєшся в оту живильну воду. Але це може дати лише одна жінка, а коли їх кілька —

то вже повінь, що несе тебе блудом. А кола жінок багато

- це болото, в якому борсаєшся навмання. Води ніби й повно, а напитися ніяк, бредеш, шукаючи криницю. Одну-сдину, з чистим нуртом. - Він ковтнув вина і тут же чвиркнув його крізь зуби в пилюку і розтер каблуком. - Але це як мальвазія

- задурює розум і веселить серце, а спрагу не тамує...»

Він відкрився мені, безрідному служнику, іншим боком, відкрив свою слабинку. За залізним мундиром із золотими галунами тепліла в сум’ятті людська плоть, позбавлена свого спокою і навіть свого запаху. Але тоді я ще не вмів розраджувати людей і, аби не вривати довірливого плину бесіди, запитав: «Пане капітане, а як з-поміж інших жінок я вгадаю, що це вона, єдина?»

«Як? Від неї повіє свіжістю».

«Свіжістю квітки?»

«Ні, свіжістю грози. Кислуватою, терпкою свіжістю, що причмелить, оглушить. І в нутрі твоєму прокинеться буря і підніметься до голови, захолодить корінці волосся. Блискавиці запалять солодким неспокоєм твій мозок і розполовинять серце назавжди... Так, вона пахнутиме свіжістю грози, яка надлітає несподівано серед липневої спеки і освіжає чоло й думки». - Пан Лойко бризнув на долоню вина і приклав до чуприни.

Було парко, а на дощ не показувало вже добрі дві седмиці. Верхівці викрешували іскри на бруківці. Пси розпластано лежали в ріденькій тіні під плотом, звідки тривожно пахло матіолою. Цей густий вечоровий дух нагрітого бур’яну, либонь, не змогли б перебити ніякі колонські води паній з Паланку.

Годину тому з кошаром садовини я вирядив додому Йванка. А перед тим він дістав від мене позавушника. Цілий день вони бавилися з сином сторожа біля озера. Там я й запримітив неприховану шкоду.

«Ану подь сюди, шкіднику! - грізно кликнув я. Скільки не здержую себе, скільки не муштрую свій норов, а кров нараз ударяє мені в памороки, коли виджу людську недбайливість. Дурна центуріонівська кров. І тут ради не дати. - Ану подай осляче вухо! - наказую і хлюскаю по засмаглій хлоп’ячій потилиці фетровим клебаном. - Знаєш, за що вхопив?»

«Знаю, за виноградні лушпайки. Каюся, пане», - Йванко напускає в голос винувату хрипинку.

«Це я пан, песся тобі лаба?! Я, котрий копав ями до пояса, садив ці лози, підв’язував їх, обламував і різав, носив під них на горбі гній, обприскував доганом і синім каменем, пуцовим кайлом-дванчаком мотичив двічі в році... І я після цього пан?! Ні, голубе, пан ти, котрий зірвав дозрілу готовину, виссав солоденьке сусло, а лушпину і зернятка -дар Божий - виплюнув під ноги, під свинські ратиці».

«Тут свині не ходять», - муркнув він.

«Мовчи! Піздри на свої п’яти - хто ти після цього є...»

Йванко лячно обзирнув ноги: «Ми не на землю плювали, а в жменю. І склали на лопуховий лист».

«Не смієш! Забув науку - коли ягода на землі може бути?»

«Пам’ятаю. Градом бита або тоді, коли виноділ сам сипне пригірщ ягід перед чавленням, аби вино набралося земної солі».

«Пам’ятаєш, марнотнику, а не чиниш по закону. Мало того, що топчеш чесну людську працю, а й себе обкрадаєш. Скільки тобі казано, що в шкірочці ягоди і в зернинах найбільше плодової сили. Без них і вино рідке, як жентиця. Ану, в мет ока збери свій гріх і загреби під корчем!»

Побіг, залопотівши голими п’ятами. Я зумисне шпетив його коло цімбора, малого сторожчука, аби й сам Іванко набрався ганьби, і щоб той до хазяйського добра був уважливий.

Я заходився зрізати з черешневих дерев сухарини, а Йванко стягував їх на паливну купу. Аби коло рук і голова робила, я правив словесний урок: «Ану пригадай, які три діяння найважніші для чоловіка».

«Читати й писати», - вихлюпнув він.

«Важні, та не перші. Кажи головне».

«Молитися».

«Добре, а чому?»