Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Е-е, не кажіть, всяке буває, — зітхнув пан Штроуба. — Дварішнього року поховали перекупку з Личаківської. То була баба грім, здорова, як бицьо. Виділисте б, які вона лантухи двигала на собі! А часом і п'яного чоловіка з кнайпи. Ще не була така дуже стара. Але раз лягла спати і більше не встала. А десь за півроку ґеґнув і її чоловік. Не було кому його серед зими з кнайпи додому занести, та й замерз. Ну, і ховали його коло неї. А як розкопали могилу, то що у виділи? Віко в труні відсунуте, а вона лежит боком, і всі нігті у неї пообгризені!
— Свят-свят! — отетерів шинкар пан Сальомон, який саме приніс нам пиво. — Бідачка з голоду пообгризала!
— Де ж пак з голоду! З приголомшення! Уявіть собі, що ви прокидаєтеся в труні! А над вами купа землі! Га? Хто б не здурів?
— Чув я, чув про це, — сказав пан Кнофлик. — Вона аж посивіла в тій труні.
— Так направду, то цілком незле, жи людиска троха вмира-ют, нє? — спитав шинкар. — Бо шо би то було, якби такво нагло всі ся зійшли до мене? Принаймні, іно ті, кого я пам'ятаю. Та я б не мав ані де їх посадити, ані як їх обслужити… Один лише пан Кутернога чого був вартий!
— Ая-я, — погодився пан Кнофлик, — метр вісімдесят завдовжки і вісімдесят сантиметрів завширшки. То був теньґий* хлоп! Ледве ми його учвірку до труни подвигали.
— Так, так, — хитав головою пан Штроуба. — Всіх нас то чекає. Штири дошки і землі трошки…
— Ай, де там штири! — замахав руками пан Кнофлик. — Пішло цілих шість! Чистий бук! Але кажіть далі… — кивнув до шинкаря.
— Пан Кутернога, — продовжив шинкар, — міг за вечерею випити два тузіня* гальб пива і заїсти цілою печеною гускою. А до того міг згелемзати таріляку тушкованої капусти з ковбасками і з десяток великих книдлів з підливою.
— А з якою, перепрошую, підливою? — поцікавився пан Штроуба.
— Сметанково-помідорово-цибулевою, — продекламував шинкар і облизався.
Пан Штроуба з паном Кнофликом так само ласо облизалися і сливе хором проказали:
— А чи не могли б ви нам…
— Міг би! — зрадів пан Сальомон. — От що значать клієнти, які мають фасон! Вже несу!
Заки шинкар готував книдлі, я дивився на його гарненьку доньку за шинквасом і згадував, як ще недавно ми з Яськом, Йоськом і Вольфом підбивали до неї клини, а татуньо дуже злостився і не дозволяв Ребецці нас обслуговувати, а заганяв за шинквас мити склянки. Не знайшовши іншого способу, як помститися, ми тамували злість на самому шинкареві. Одного разу я зателефонував йому:
— Пане Сальомон, я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.
— Досить довгий.
— Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.
— Біля трьох метрів.
— То можете на ньому повіситися!
Іншого разу телефонував Вольф і цікавився, чи має пан Сальомон теплу воду.
— Зараз перевірю, — сказав шинкар, а за хвилю повернувся і повідомив, що є.
— Ну, то мийте ноги і лягайте спати.
Так ми збиткувалися, може, з тиждень, поки нам не набридло і ми не втратили інтересу до Ребекки. Пан Сальомон, звичайно, не здогадувався, хто над ним знущався, але здогадувалася його донька і завше зиркала на мене спідлоба, мовби чекаючи чергового вибрику. Аж ось нам принесли книдлики з підливою, і ми, вдихнувши їхній п'янкий аромат, спочатку спорожнили кухлі, а тоді взялися до їдла. Пан Сальомон стояв над нами, як гора, склавши свої короткі товсті руки на животі, і задоволено хитав головою, любуючись, як ми уплітаємо його смаколики, а ми кивали йому і пальцями показували, що люкс, перша кляса. Пан Штроуба, задоволено усміхаючись, прицьмакував:
— Як то файно такво часом сісти си в кнайпі, пити пиво чи цьмагу*, їсти кварґлі, шкварки, книдлі, і ніц а ніц не думати. Не думати про те, як часто будемо мали таке щастя.
— Та то, знаєте, — підвів очі до стелі Сальомон, — якщо будете жили довго, то нечасто, а як коротко, то часто.
Але не встигли ми збагнути усієї глибини тієї Сальомонової премудрості і книдлики доїсти, як тут влетів до кнайпи конюх і заворушив губами, як риба, безгучно, мовби задихаючись, але з порухів його вуст можна було здогадатися, що проказує він два слова «пані Власта», і пан Кнофлик зірвався на ноги: «Що? Що сталося?», але конюх лише руками махав, і тоді ми всі побігли до поховального закладу, а пан Кнофлик біг так, що ми з паном Штроубою ледве за ним встигали, і здалеку уже побачили, що там зібралася гурма людей, і коли вони розступилися, а ми влетіли всередину, то Власта висіла на шнурку, перекинутому через балку, а на столику лежали якісь папери, як потім ми довідалися, то була виписка з лікарні, де вона лікувалася, з діагнозом «рак легенів». І я бачив, як пан Штроуба сьорбав носом і витирав очі, і йому було соромно за те, що він досі говорив, а пан Кнофлик рвав на собі волосся і кричав: «Я вас усіх поховаю! Усіх!»
Але зі смертю Власти поховальний заклад ледь не зійшов на пси, бо пан Кнофлик, який бачив тисячі смертей, поховав тисячі людей і міг говорити про смерть, як про щось зовсім звичайне, як, скажімо, про погоду чи про кінські забіги, смерть найближчої людини пережити не зміг і запив, а ми з паном Боучком насилу давали раду, аж поки минув місяць, і пан Кнофлик таки отямився та вернувся до праці, правда, втратив при цьому не тільки свій добрий гумор, але й задбаний елегантний вигляд, він уже не голився щодня, як раніше, заріс і опустився, став мовчазним і замкнутим, часто міг з якого-небудь дива викричатися і вчинити рейвах, вибухаючи гнівом і зливою розпашілих слів, глухому Боучкові те було по цимбалах, він лише згідливо потрясав головою, а мені врешті сприкрилося, і я кинув роботу, яку вже навіть встиг полюбити.
10
Читаючи рукопис, Ярош не раз ловив себе на дивному і незбагненному до кінця відчутті, раптом в уяві виникали цілком зримі образи, яскраві видива прочитаного, сім'я Барбариків ставала йому дедалі ближчою, і його починав манити той дивний світ, який пропав безвісти разом із людьми, що його населяли, запався у глибини часу, немов Атлантида, а коли випірнув знову, то вже виглядав інакше, втративши усі ті барви, звуки і запахи, які панували тут колись, уже їх ніхто не відродить, хоч би і як намагався. Його стали переслідувати фантазійні видива, інколи вчувалися голоси, що пробивалися крізь нього, як вітер крізь листя, може, вони й не до нього були звернені, але з глибини ночі ті голоси мовби кликали когось на ім'я — чиє ж то ім'я, якщо не його? — далеко-далеко на тлі ясного місяця виднілася мовчазна постать жінки, що рухалася повільно, і шелест її шовкової сукні долинав до його вух, то її ім'я проказували таємничі голоси крізь нього, крізь листя, траву і пісок, її ім'я, вологе і тепле, розтікалося молоком по вустах трави, поскрипувало на зубах піску, розчинялося в літеплі ночі, чорні метелики засвіту тріпотіли нервово крильцями, і чорна перга сипалася на її сліди, але заки вона наблизилася, щоб можна було її розгледіти чи упізнати, тіло її розчинилося в сутіні.
Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об'єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір'я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай слід старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться й ті, хто його покинув. Львів — то мій Арканум, думалося йому, залишився тільки камінь, а все інше — люди, мова, культура — усе це зникло і стало сном. Одного дня він вирішив податися на Кортумову гору, туди, куди любили ходити четверо друзів. Він уже вийшов на Городоцьку, як раптом ніс у ніс зіткнувся з Данкою, вони ледь не луснулися, бо обоє перебували в якихось своїх мареннях, але обоє неймовірно втішилися зустрічі, хоча й намагалися не зрадити себе, заплутувалися у словах, плели якісь нісенітниці, аби лише продовжити цю несподівану розмову, яка в будь-який момент могла обірватися фразою «ну, мені пора, чао», але все ж таки не уривалася, а тяглася, підсичувана ще якимись ідеями, що нагло свінули в голові, аж урешті Ярош набрався хоробрості і сказав:
