Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

З різноманітного руху міста виринула в його душі туга за домом… туга, що воліклася, що висисала його, що безгомінно пристала до нього…

На вид великої касарні стануло його серце в бігу. Отже, тут. Щось замерло в ньому. Відтак проломило собі дорогу неясне почуття: ось тут має він стати іншим…

Коли Івоніка, йдучи так само мовчки, як його син (бо що ж було говорити?), побачив на подвір'ї касарні стільки рекрутів і інших жовнірів, збудилася в нім самосвідомість. Він звернувся до Михайла і сказав:

– Дивися, Михайле, се все з цари! [103]

Пізніше стратив те почуття й почув себе дрібним і маловажним. До вечора остався Івоніка коло касарні. Вечір мусив відходити. Син поцілував його мовчки в руку і сказав лише два слова:

– Кланяйтеся мамі…

А старий поцілував його побожно в голову і буркнув жорстким, зміненим голосом:

– Пильнуйся, Михайле, я знов прийду!

Відтак пішов. Малий, незначний, убого одягнений, так вийшов із високої касарняної брами.

В тих грубих мурах полишив своє все. Чув. Ніс додому двоє старих рук і хору душу, що квилила… Він, стара мати й земля – осиротіли…

Надвечір упився проти звичаю так сильно, що коли прийшов до одного знайомого міщанина на ніч і той спитав про сина, він не був в силі відповісти і лише махнув розпучливо рукою. Випросивши собі один закуток у сінях, зірвав диким рухом із себе кожух, шпурнув на землю і кинувся сам на нього. Пізніше зачулося якесь уриване хлипання, що подобало більше на звірячі, як на людські звуки…

Чорні, покривлені, мозолисті пальці рили в волоссі, і від часу до часу чувся стукіт, або радше глухе ударювання голови об стіну.

Відтак тихо.

У сумраці другого поранку спішилася незугарно одягнена постать, оперезана вузьким ремінцем, самітним гостинцем поквапно вперед. Відтак пустилася в поля. Все направці, через шанці й межі, через стерню, чимраз глибше в поле й у ліс. Був се Івоніка.

Зі сходом сонця мусив бути дома. Так заповів свій поворот, і там ожидало його все…

Тижні минали, як Михайло покинув свою землю. Не міг звикнути до машинальності касарняного життя. Те, чого жадали від нього, сповняв так тяжко! Воно було жорстоке й деспотичне й не мало нічого спільного з вимогами землі, якій віддавав досі неподільно всі свої молоді сили. Його душа, призвичаєна до простоти і ясності, обтовкалася і ранилася тут о тисячні незрозумілі йому якісь вимоги і явища – і кривавилася ненастанно. Чи мало все так бути? Інстинктивно відчував рани, які мало завдати йому оце життя. Звідки? Ким? Чому? Він сього не розумів, однак відчував, хоч і неясно. Тут, і немов за одним разом, відчув, що на нього був звернений звідкись якийсь набій, що на нього чигала якась небезпека.

Строгість, що панувала тут і давила все, виблискувалася проти нього щохвилі, мов гострий, блискучий ніж…

А його бідний тато і його бідна мама дома? А Анна? Кидався за сопілкою і вигравав на ній. Сумні, протяжні мелодії, що видобував їх із дрібонького інструмента, приволікали знайомі образи перед його смутну душу. Йому здавалося, що находиться знов на своїх полях, сидить знов на жолобі в стайні при своїх волах, яких очі звернені на цього, а вони самі спокійні жують – і він чує їх сильний, теплий віддих…

Тоді розплакувався, мов дитина…

Деякі з його камратів сміялися й говорили, що спочатку все буває смутно, але пізніше привикається до всього.

Він не привикав. Він губив себе. В ньому не держалося купи те, що трималося там, на полях, тісно при нім. Він ступав боязко й незугарно, бо не смів ступати своєю ходою, а його рухи були неповоротні й несміливі, бо не були його рухами. Одіж, яку носив тепер, відібрала йому всю певність. І звідки мав би її відтак узяти? З хвилею, як покинув свою землю, покинула його і свідомість своєї вартості. Він прийшов сюди, аби стати чимось іншим.

Тихо й незамітно відігралася з ним буденна трагедія. Обставини, в які увійшов, гризли його, мов іржа, і вганяли в розпуку.

Одного дня зірвалася в нім дика думка – здезертирувати. Геть! – все одно куди – лиш геть звідси. До Молдави або до Бессарабії – куди-будь, лиш поза оці грубі зимні мури, лиш геть від тих невидимих страшних оковів, що в'язали його, мов тяжкого в'язня.

Туга за ріднею впивалася в нього тисячними устами і зростала до невидимого вихру. До того не розумів мови тих, що давали накази… Притім не все вмів сповняти їхню волю, – ось і за те його не раз строго карали.

Найбільше терпів від грубості нижчої шаржі [104], брутальність якої переходила часто у звірськість.

І нікого не було тут, кому б міг був повірити свій жаль. І на що врешті жалуватися? Був лагідної і боязливої вдачі, що уникала й боялася всяких голосніших вибухів і воліла терпіти, чим викликувати дальші наслідки.

Лиш один розумів його. Але той один був далеко від нього. Се ж був той старий, на слова скупий, на вид незначний чоловік, там далеко на полях, з предивно ніжним почуттям і добротливо несміливим серцем.

Мов білі меви [105], так літали його тужні думки крізь тиху широку рівнину до молодого сина. Що він робив? Що робив у тій, а що в оцій годині? Що він поробляв, як палив світло в своїй дрібній хатині і в однім її малім закутку теребив мовчки кукурудзу?

Чи не голодував, чи привик уже? Які були там люди для нього? Терпів неначе разом із ним, відчував його тугу за домом, що його гризла, і був у ненастанній, несказанній тривозі о його життя-буття. До того терпів мовчки. Марійка не сміла про те знати; була б попросту впала в розпуку; вона була хоровита й передчасно постаріла, і коли вже була така його доля, що син мав прожити два чи три роки далеко від дому, то треба було вже піддатися неминучому й терпіти.

Він потішав її все, що поведе її вліті на ярмарок на Петра до міста, до сина. І материна душа звернула свої очі на той день, мов на спасения.

Лише мусила ще ждати. Ще мало минути багато тижнів і днів, вона мала переплакати ще не одну сльозоньку, заким мав настати той день.

Терпіла на свій лад. Мала його в кождій хвилині дня перед душею. Бачила його замученого, збілованого, бачила, що задурно терпить, що ненастанно голодує. За кождим разом, як пекла хліб, приповідала: «Синку мій добрий, хто за тебе дбає? Твоя мамка далеко, а ти десь голоден! Ади, який хлібець вдався, а ти з голоду умліваєш!»

Відтак заливалася слізьми й замовкала. Дальші слова губилися десь у горлі й перемінялися в глухий жаль.

Коли Сава був жорстокий і упертий і не виконував зараз її приказів, нарікала:

– Приятель пішов, а ворог лишився. Чого гризеш моє серце? Ой, нема тебе, Михайлику, нема! Ти пішов, а з тобою й добра годинонька пішла! Але прийде літо, я піду до тебе! Хоч поплачу перед тобою!

Все відкладала на той день… ждала того дня… неначе великого свята…

Але він не міг дожидати таких днів. Його син тратився там поволі…

Одного разу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт старої суки Сойки, брехіт, що зворушував сильно, спонукав його виглянути з бурдея надвір. Що тут діялося? Крутився хтось коло бурдея, щоб викрасти його бурих? Ніч була ясна, саме добре видко… а бурдей лежав сам серед піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом лежало село злодіїв та шибеників… про шкоду не тяжко…

Звернувся вперед до стайні й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелі коло волів, де спав звичайно Михайло, і спав міцно.

Він вийшов зі стайні. Дивиться, вилить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвітучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море білісінького цвіту. Однак чудно. Тут, і там, і он там здіймалось червоне полум'я жадібними язиками з землі й кидало жаріючим світлом на білоцвітну рівнину далеко, вокруги. Він злякався й хотів кликати помочі. Нараз опинився звідкись перед ним Михайло.