Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

– Катька – бля! Катька – бля!

Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: – Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам!

– Це я курва? – Ничипориха – руки у боки і по вулиці. – Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить – той курвище! А хто хлопців губить – той ляля та янгол.

Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.

Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:

– Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину – за руку:

– Ану, сядь…

Донька вмостилася, мамку обійняла.

– Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже:

– А я вчора вночі із сараю вийшла…

Катерина так і заклякла. Мамка їй:

– Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю…

Катерина обличчя долонями закрила:

– Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу…

– То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається – кістки переламає.

– Кому? – Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. – І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.

Катерина – мамці в ноги:

– Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.

Мамка Катерину з підлоги підняла:

– Кажи вже всю правду, бо помру від горя! – прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.

– Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.

– Як це?! – мамка питає. – Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду – занапастив тебе? Де це сталося?

– Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…

– Боже милостивий! – мамка розридалася. – Що ти кажеш, доню?!

– Святу правду, мамо! – І коли ж устигла його полюбити?! – мамка все не могла до тями дійти. – І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.

А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!

Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю!

– Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…

– Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!

Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину – лясь!

– А ти, я бачу, вже все й придумала…

– Мамусю, ти ж мене ніколи не била, – і ридма ридає. Мамка її обхопила – і собі плакати:

– Доню, що ти накоїла?

– Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала – дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.

– Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.

– Як не знаю? Знаю, знаю…

– Дитино…

– Би бігти до нього! І все.

– Боже…

Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:

– Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?

Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:

– Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?

Мамка сльози втерла.

– Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…

– Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?

– Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?

– Добре. – І… з Романом поговорю.

– Навіщо?

– А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.

– Таткові не кажи поки.

– Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.

– Добре. – І Романові скажи – хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.

– Добре.

Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: – І як би ви оце жили?!

Катерина зачіпки не розчула:

– У щасті, матусю!

Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.

– Що тут за революція? – спитав, а баби хором:

– Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!

Залусківський здивувався.

– Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.

– Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! – аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: – А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.

– У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?

– А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.

– Куди? – Залусківський зміряв бабу оком.

– До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:

– Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?

– Оце діло! – зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. – Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…

– Ти нас усіх переживеш, – відмазався Залусківський і пішов до свого дому.

Відпочити хтілося. Втомився.

Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:

– Рипнешся – придушу. Виконаєш усе як треба – місяць пити будеш.

– Дай зараз хоч сто грамів! – проскиглив чужий.

Залусківський – невблаганний:

– Терпи, падло, – порадив. – Увечері прийду.

Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, – три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…

– Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! – гарячкував Денис. – Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…

– Прати руками, – додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.

– Нормальне життя, – відказував татко. – А що там у вашому місті?

– Культура! – запевнив любитель народних пісень Денис.

– А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? – здивувався татко.

– Ні, до вас не по культуру, – уточнив Денис. – По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…

– Значить, традиції – це не культура? – загнав татко вчених у глухий кут.

– М-да, щось ми заплуталися, – визнав Ігор. Денис не здавався:

– Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.

– Як це? – татко пхикнув. – Як пісні – так гарні, як традиції – так погані.

– Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати – від чого згинув… Не повірять! Бо – дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.

– Та нічого з нею не буде, – відказав татко похмуро.

– А як буде? – сіпнув його Денис.

– Поки я живий – не буде, – твердо повторив татко.

– Та ви ж один, Льоня! – крикнув Денис. – А їх – ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.

Татко голову опустив:

– Хай тільки спробують. Пошкодують…

– Ця розмова не має сенсу! – вигукнув Денис. – Ви мене не розумієте!

– Та чого ж, розумію, – сказав татко. – Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…

Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.

– Та звідки ви таке взяли?! Я до селян – із усією повагою! Серце за вас усіх болить!

Татко кинув валізи на землю:

– Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?