Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
Джулія думає: «Я бачу, як дитина дивиться на мурашку, коли мурашка дивиться вгору зі свого боку збільшувального скла. Коли вона дивиться вгору за мить до того, як згоріти».
— БЛАГАЮ, КЕЙЛО! ПРОШУ! МИ ЖИВІ!
Кейла дивиться на неї згори й нічого не робить. А тоді перехрещує перед собою руки — то людські руки в цьому видінні — і через голову стягує з себе светр. У голосі її, коли вона починає говорити, нема любові, нема співчуття, нема розкаяння.
Але в ньому, можливо, є жалість.
Вона каже.
Джулію віджбурнуло від коробочки, немов чиясь рука її кинула. Останній затриманий подих вилетів з неї геть. Перш ніж вона встигла зробити вдих, за плече її ухопив Барбі, висмикнув затичку зі шпинделя і наштовхнув її ротом на нього, з надією, що не поранить їй язик або — Боже збав — не вжене жорстку пластикову рурку їй у піднебіння. Він ніяк не міг дозволити їй вдихнути отруєного повітря. З такою кисневою недостатністю, як у неї зараз, почнуться або конвульсії, або вона просто нагло помре.
Звідки б не повернулась, але, схоже було, що вона не втратила розум. Замість відбиватися, вона мертвою хваткою вчепилась руками в шину від «Пріуса» і почала гарячково смоктати зі шпинделя. Він відчув, як її тіло великими хвилями пронизує дрож.
Сем нарешті перестав кашляти, але тепер народився якийсь інший звук. І Джулія теж його почула. Вона ще раз присмокталась до шини й підняла очі вгору, великі, широко розплющені в її глибоких, притінених очницях.
Гавкав собака. То мав бути Горес, бо він єдиний собака, котрий залишився. Він…
Барбі ухопив її за руку, так міцно стиснувши, що вона подумала: «Зараз він її мені зламає». На його обличчі застиг вираз чистого зачудування.
Коробочка з дивним на ній символом зависла на висоті чотири фути над поверхнею землі.
Горес був першим, хто відчув свіже повітря, бо він перебував найближче до землі. Він почав гавкати. Слідом його відчув Джо: відчув вітерець, лячно холодний протяг у себе на спині. Джо спирався на Купол, а Купол почав рухатися. Рухатися вгору. Норрі дрімала, схиливши голову з розпашілим обличчям на груди Джо, і тут він помітив, як раптом почав трепетати кучерик її брудного, сплутаного волосся. Вона розплющила очі.
— Що?… Джої, що трапилося?
Джо зрозумів, але сам був надто вражений, щоб пояснювати їй. Він відчував спиною плавний сковзкий рух, немов поза ним сунеться вгору безкінечний лист скла.
Горес уже гавкав, як скажений, з вигнутою в дугу спиною, носом до землі. У його традиційній позі я-хочу-гратися, проте Горес не грався. Він встромив носа під спливаючий угору Купол і нюхав свіже прохолодне повітря.
Божественно!
Рядовий Клінт Еймс на південному боці Купола також куняв. Він сидів, схрестивши ноги на м'якому узбіччі шосе 119, закутавшись у ковдру на індіанський манер. Раптом потемнішало в повітрі, немов нехороші сновидіння випурхнули з його голови й набрали фізичної форми. А відтак він закашлявся і прокинувся.
Сажа вихрилася над його взутими у чоботи ногами й осідала йому на холоші формених повсякденних штанів хакі. Звідки, заради Бога, її стільки налетіло? Згарище ж усередині. А тоді він побачив. Купол підтягувався вгору, немов гігантське жалюзі. Це було неможливо — він же був занурений на багато миль вглиб і настільки ж здійнятий вгору, всім це було відомо, — але він піднімався.
Еймс не вагався. Він плазом, на ліктях і колінах, рвонувся вперед і вхопив Оллі Дінсмора за руки. Пірнувши під Купол, він на мить відчув спиною дряпання його твердого, склянистого краю і встиг подумати: «Якщо зараз він знову опуститься, він розріже мене навпіл». А наступної миті він уже тягнув хлопчика назовні.
Спершу здалося, що він тягне труп. «Ні!» — крикнув Еймс. Він поніс хлопчика до найближчого з ревучих вентиляторів. «Не здумай померти в мене на руках, коров'ячий хлопчику!»
Оллі почав кашляти, потім перехилив голову й безсило вирвав. Еймс його тримав. Тепер і інші бігли до них, з тріумфальними вигуками, попереду сержант Грох.
Оллі знову ригнув.
— Не називай мене коров'ячим хлопчиком, — прошепотів він.
— Підженіть санітарну машину! — закричав Еймс. — Нам потрібні медики!
— Ні, ми доставимо його у Шпиталь Центрального Мейна гелікоптером, — сказав Грох. — Хлопче, ти коли-небудь літав на гелікоптері?
Оллі, очі в нього лишалися затуманеними, похитав головою. І тут же виригав Грохові на черевики.
Грох просяяв і потис Оллі брудну руку.
— Вітаю з поверненням до Сполучених Штатів, синку. Вітаю з поверненням до відкритого світу.
Оллі обняв рукою Еймса за шию. Він розумів, що втрачає свідомість. Він хотів протриматися ще трішки, щоби встигнути сказати «дякую», проте не зміг. Останнє, що він усвідомив перед тим, як темрява поглинула його знову, було те, що солдат цілує його в щоку.
На північному кінці першим на волю вирвався Горес. Він помчав просто до полковника Кокса й затанцював навкруг його ніг. Горес не мав хвоста, але це не важило; він крутив-метляв усім своїм огузком.
— А щоб мені пропасти, — промовив Кокс.
Він підхопив пса на руки, і Горес почав ошаліло облизувати полковнику обличчя.
Біженці стояли купкою на своєму боці (демаркаційну лінію було ясно видно в траві, яскравій по один бік і мертвотно-сірій по інший), починаючи розуміти, але не відважуючись цілком вірити. Расті, Лінда, малі Джей-Джей, Джо Макклечі й Норрі Келверт і матері цих двох у них по боках. Джинні, Джина Буффаліно й Герріет Біґелоу, обійнявшись. Твіч обнімав сестру свою Розі, котра рюмсала, колисаючи на руках Малюка Волтера. За руки трималися Пайпер, Лісса й Джекі. Позаду них стояли Тоні Гай і Пітер Фрімен, все, що залишилося від персоналу «Демократа». Елва Дрейк прихилилася до Роммі Берпі, а той тримав на руках Алісу Епплтон.
Вони дивилися, як швидко підіймалася вгору брудна стіна Купола. Яскравість осіннього листя на тому боці хапала за душу.
Свіже, солодке повітря здіймало їм волосся, осушувало піт із їхньої шкіри.
— Перед цим ми все бачили ніби крізь закопчене скло, — промовила Пайпер Ліббі. — А тепер немов зустрілися лицем до лиця.
Горес зістрибнув з рук полковника Кокса й почав нарізати вісімки по траві, дзявкаючи, винюхуючи, намагаючись посцикати одночасно на все зразу.
Вцілілі біженці, не вірячи власним очам, дивилися на яскраве небесне шатро, що височіло понад свіжим осіннім днем у Новій Англії. А над ними брудний бар'єр, що був тримав їх в ув'язненні, підносився вгору все швидше і швидше, зменшуючись до довгої лінії, немов проведеної стрімким олівцем по аркушу блакитного паперу.
Якась пташка промайнула над тим місцем, де лише щойно стирчав Купол. Аліса Епплтон, все ще сидячи на руках у Роммі, побачила її і весело засміялася.
Барбі й Джулія стояли навколішках і по черзі дихали зі шпинделя, що стирчав з шини, котра лежала між ними. Вони бачили, як коробочка знову почала підніматись. Спершу повільно і, здавалось, вона вдруге зависла на висоті вісімдесят футів, так, ніби вагалась. А тоді вона метнулася вгору зі швидкістю, неможливою для відстеження людським оком; це було, як намагатись побачити кулю в леті. Купол або злітав вгору, або якимсь чином згортався.
«Коробочка, — подумав Барбі. — Вона притягує до себе Купол, як магніт притягує залізні ошурки».
До них пробивався протяг. Барбі відзначав за ворушінням трави, як той дужчає. Він потряс Джулію за плече й показав прямо на північ. Брудне сіре небо знов стало синім, таким яскравим, що аж очам боляче. Гіпнотизували своєю яскравістю дерева.
Джулія підвела голову від шпинделя і вдихнула.
— Я не певен, що це настільки… — почав Барбі, але тут уже нарешті прилетів справжній вітер. Він побачив, як той здіймає волосся Джулії, відчув, як той висушує піт на його глибоко просяклому вугільним пилом обличчі, ніжно, немов долоня коханої.
