Маґнат - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗

В той день була торговиця. Пішов подивитися, почути, що люди говорять, а може, навіть стріти купців із землі волинської — Острога чи Заславля. Та, видно, дороги між Великим Князівством литовським та Руським воєводством добряче замело снігом, і я не почув рідного говору ні від тих купців, що торгували полотном, ані від тих, що купували сіль, натоптану в діжечки, що її тут варили, і не лише в Добромилі. Багата тут земля на сіль, мала би бути й вода солона, але ні — звичайна, і здоровіша, бо тече з каменю, а не сотається з боліт.

У нас болота й пущі, нема такого багатства, але рідне завжди дорожче. Полетів би я хоч зараз туди, якби був птахом. Зле зробив, що покинув сина серед чужих людей, батьківська любов не вистояла перед тугою світовою і образою. Чув я, ніби син Гербуртів Ян Лев вже у Мостиськах, але занедужав у дорозі, то скоро не приїде. А що з моїм сином? Може, теж занедужав, завше був трохи хоровитий… Татари взимку не нападають, хоч сим душа спокійна. Але мій Володимирко лови любить, а від них теж буває ураза не лише звірині, а й ловцеві на ту звірину.

— Чого пан такий смутний? — хтось шепнув мені на вухо.

А про Яця з Тернової я забув. Не шукав з ним стрічі. Ота біла квітка, що могла зів’янути завчасно, стояла між нами. Дякувати Богу, я не побачив на розчервонілому добродушному лиці свого рятівника тіні смутку. Зрештою, се ще нічого не означало: не в звичаї простого люду жаліти за малими дітьми — Бог дав, Бог і взяв. Я сам двох діток стратив, ще у сповиточку.

— Як ся маєш, Яцю?

— Наразі незле, дякувати Богу. А вашмосць чи не журиться?

— Згадав сина. Не пише мені. Думав, стріну на торговиці земляків.

Я роззирнувся. Біля ятки з воском побачив двох єзуїтів, як двох круків, прости Господи.

— Та якби був хто з листом, то певно би знайшов пана. Торговиця нині мала. Велика буде після Паски.

— А як моя похресниця? Чи здорова?

— Та здорова нівроку. Я й забув сказати. От старий дурень! На думці все цвяхи та завіси. І ще жінка просила купити глиняне начиння, наймит пішов дивитися. Може, послати до вашмосці сани, щоби пан трохи побув у мене, відпочив…

— Хочу піти до монастиря, як трохи сніг зійде, тоді ступлю до вас.

— Не знаю, чи варто мені се казати, але вашмосць зле виглядає, змарнів, пожовтів на лиці. Якби се трапилось з моїм кревним чи приятелем, я б відмовив його від того, пан знає від чого. Бо то таке — як у сльозах не втопишся, то під землю затягне. — Яць перехрестився. — Пан щораз більше стає схожим на небіжчика ясновельможного. Ніхто вашмосці того не казав?

— При дворі мовлять більше поза очі, ніж в очі, — гірко всміхнувся я. — Се для мене єдина нагода виїхати з Добромиля. Не хочеться вертати додому жебраком.

Я подумав, що Яць зараз спитає, скільки мені грошей заплатять за те, що буду парсуною Яна Щасного Гербурта. Се мені було б неприємно, адже й без грошей я б згодився, бо як відмовить простий шляхтич значному та багатому?

— Та й се честь велика прислужитися такому великому чоловікові, благодійнику моєму.

Честь честю, майнуло в мене у голові, але все одно доведеться нести покуту, бо се нехристиянський звичай і, може, навіть гріх перед Господом. Жити між людьми і не грішити — такого не буває.

Яць, видно, помітив, що я змінився на лиці, й палко зашепотів:

— Простіть мені, вашмосць, дурне мовлю! Все у Божих руках. Один Він знає, коли віддати нас в руки смерті.

Мені аж мороз пішов поміж плечі від його слів, бо бачив те, що живим бачити не слід. А чим се грозить мені, не важко здогадатись. Саме слово «смерть» було таке важке й темне, що ми з Яцем мусили його випустити, відігнати від себе. Ніщо, ніщо не може його спинити. Нема такого слова, щоб зупинило слово «смерть». Я потребував зачепитися об таке слово, яке допомогло б мені забути, що опинився надто близько до мертвих і надто далеко від живих. Тільки де його знайти?

Слово «смерть» відлетіло від нас чорною масною мухою, я боявся, що вона сяде на хліб чи збіжжя і зробить його гірким, або приліпиться до когось, кому ще жити й жити. Хотів сказати до Яця, що зле ми зробили, але махнув рукою, бо не повірить він, що слово стало мухою, й пішов, намагаючись не втратити її з виду. Пару разів мене штовхнули, бо був я як завжди сам і не потребував, аби слуги мені розчищали дорогу. Ніхто не проганяв мухи, навіть, якщо вона була просто перед носом, отже, лиш мені дано її видіти. Я хотів, аби вона полетіла за місто, в ліси, закуті сірим злежаним снігом, темні провалля, але муха не хотіла вступатися, наче дражнила мене. А тепер допалася до ятки з кружалами воску, де стояли отці єзуїти. Може, вона мене не до воску привела, а до них. Я підійшов близько і побачив, що муха всілася акурат на те кружало, що припало до вподоби ченцям, і один вже тягнув руку до капшука на поясі. «Гарні будуть свічі», — думали вони. Але я знав, що віск не годився. Торкнувся — і від того доторку наче обпекло мене морозом, а рука враз почала німіти, пальці мені скоцюбило. Я через силу видушив з себе:

— Не раджу, отче, се купувати.

Невже вони не бачили великої чорної мухи, що перебирала лапками?

— Що? — здивувався чернець й обернувся до мене. Мав глибоко посаджені очі, в яких ворушилась недовіра до всього, навіть до себе. Бувають такі люди. Найліпше для них місце — келія. І щоб ніколи з кляштора не виходили.

— У мене була пасіка, — мовив я, важко дихаючи. — Віск видається гарним, світлим, але свічки з нього опливатимуть, якщо вам потрібні свічки. Таким воском добре натирати підлогу.

— Нам на свічки, — сказав другий чернець у потріпаній сутані.

— А з якого ви кляштора, отче?

— З бернардинів у Самборі.

Тепер я звертався тільки до нього.

— Послухайте мене, візьміть отой другий камінь. Може, він не такий чистий, але горітиме ясно і пахне гарно.

— То кому вірити? — втрутився перший чернець.

На се я відказав спокійно:

— Тому, хто коло бджіл вміє ходити. А купець придбав віск у пасічника.

— То правда, — втрутився купець. — Отці не питали, на що їм віск — на свічки чи до підлоги. Якби на свічки, то я порадив би той, на який вказав ясновельможний, правда, коштує він трохи дорожче, але можна виторгувати.

Я не збирався купувати віск, мій погляд був прикутий до мухи, що наче прислухалась до нашої бесіди. Нехай.

— Хочу вас спитати, отче, — сказав я. — Ви давно з Самбора?

— Вчора приїхали.

— Як ся має там секретар покійного ясновельможного старости мостиського і вишенського?

— Велике нещастя! Такий молодий! — вибухнув раптом чернець, заламавши руки, а потім озирнувся й додав уже тихше: — Оступився на сходах, бідацтво, забився на смерть. Мав їхати до Львова вступати до новіціяту.

— Як же таке могло статися?!

— Се вночі було, ніхто не видів.

Стислось мені серце, запекло в грудях, бо хоч не подобався мені Стах, але так згинути на порозі, як то кажуть, нового життя… Дуже прикра новина.

— Коли се сталось?

— Десь тиждень тому. Ми молимося за душу новопреставленого брата нашого у Христі, помоліться і ви, пане.

Обидва ченці вийняли вервиці й почали молитись. А муха знялась і полетіла. Я за нею, може, вдасться накрити шапкою. Не було часу думати про секретаря, потім зайду до церкви помолитися за нього. Добре, що зі мною не було слуг, бо напевне спитали б, що я шукаю на торговиці. Муха лишала по собі слід — як чорну павутину, обмотуючи нею людей, товар. Коло однієї ятки перед божницею стояла купка юдеїв, як зграя сорок; усі в довгих каптанах і кудлатих шапках, місцеві крамарі. Посеред них стояв найстарший і щось галайкав, розмахуючи руками. Я бачив, що муху вельми зацікавило се товариство. Вона намотувала довкруг них павутину, наче сніп підперізувала, а старший, то був добромильський рабин, нічого собі з того не робив, але очі його водили за мухою. То не дивно: юдеї народ мудрий і давній, я навіть втішився, що муху хтось бачить, крім мене, значить, я ще при розумі. Може, рабин потрафить відігнати муху словом, якого вона боїться? Він, здається, зрозумів, що я спостерігаю за мухою, кивнув мені й клацнув двома пальцями, як ножицями. Муха зависла в повітрі, мені навіть здалося, перевернулась догори лапками. А рабин мовив коротке слово, яке стало мухою, але зеленою, що полетіла до чорної. Я здогадався, яке слово мовив рабин — «Життя». І се було неправильне слово, бо життя не є ворогом смерті, а смерть не є ворогом життя. Се ми так собі вважаємо, бо так простіше. Я нізащо б не вбивав тієї чорної мухи, хотів лишень її відігнати, щоб не сідала ні на хліб, ні на мед, ні на чоловіка. Ні я, ні рабин не знали слова, яким можна було її здолати. Якби хтось дізнався, то світ перевернувся б. Хоча у сім світі є чимало кривди і він недосконалий, але в ньому є стіни, є дах, є підвалини. І є надія, що може колись він стане кращим.