Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗
І таки не лінувався він, аби отой «дух живий» уберегти і примножити. Зводилися церкви за його проектами на Волині і в Галичині, зорганізували видання журналу «За соборність», а ще релігійно- громадський часопис «Шлях», видано багацько ду- ховної літератури українською мовою, при тім числі молитовники, партитури. Їх потребували не тіль- ки парафії волинські чи сусідніх воєводств, чимало книг надсилалося за океан, до Сполучених Штатів та Канади. Натомість звідти надходили прохан- ня ще «прислати їм Акафіст, Апостола, Євангелію, Октіохон, Мінею Святочну, Тріод»… Теплого листа
пошта принесла від Глави Української православної церкви в Америці архієпископа Івана Теодоровича, в якому він сердечно дякує за велику справу. Старан- нями управи Товариства імені Петра Могили запо- чатковано реформи духовних шкіл, закладено осно- ви ліцеїв у Кременці і Вільно, для малописьменних і неписьменних у краї створено тримісячні курси, на яких безоплатно вчили писати, читати, рахувати, ви- ступали з лекціями з релігійних і не тільки тем. Хоч не вельми вже багацькою була скарбниця Товари- ства, та все ж надавали допомогу українській гімназії в Луцьку та Музеєві Визвольної боротьби у Празі, а ще немічним, бідним та хворим…
Так-то воно так, напливали думки, може, й справ- ді часу не марнували, але ж он ще скільки попереду незробленого, невідкладного, до якого інколи неві- домо з якого й підступитися боку… Відразу по Сві- товій війні польська влада закрила сто одинадцять православних церков, ще півтори сотні перетворе- но на костьоли, а всього тільки з двадцять четверто- го року відібрано півтисячі храмів та двадцять тисяч гектарів церковних земель, на яких загосподарював прийшлий здебільшого люд, направлені в край осад- ники.
Це ж треба було дожитися, щоб на Волині зали- шилося в один час лише чотири українські школи, коли навіть чехи тутешні мали тоді п’ятнадцять на- ціональних шкіл, росіяни – п’ять, євреї – п’ятдесят сім, німці – шістдесят шість, а винятково польських було шістсот шістнадцять...
Сергій Прокопович ще пробував Сейм совістити:
– У краї, півторамільйонному краї, немає жодної гімназії з українською мовою навчання. Три гімназії в Луцьку, Рівному й Кременці – то приватні, їх люди
утримують на кревні свої, тож де їхні податки? – він говорив перед байдужою цілковито залою, де хіба одні стенографісти, поскрипуючи поспішно пера- ми, уважно мусили слухати його.
Багато нашої молоді залишається поза школою, – відлунням чулося у сенаті, де такий же настирний сенатор Маслов рвав голос у законодавчій пустелі.
А недержавні оті – рішуче замало...
Марно, марно вкотре нагадувати, що будинок Рівненської гімназії забрав повітовий сеймик: обі- цянка-цяцянка лунала спорудити натомість нову будівлю, але на справу таку ваги не найпершої, звіс- но, коштів забракне.
Непереливки велося гімназії в Луцьку – викупити ділянку землі й будинок забракло сили.
Гімназії загрожує конфіскація, – лунало на зі- браннях громади. – Товариство імені Лесі Українки розсилає підписні листи, уклінно просимо всіх під- тримати наш осередок освіти й культури.
Найстаріша гімназія в Кременці хиріла-хиріла і врешті почила у Бозі...
Сергій Прокопович не зчувся, як задрімав, а про- кинувся вже під досвіток, коли змерз доволі при- стойно: диво дивнеє, хоча з холоду його злегка тряс- ло, та десь начисто вивітрився кислий вчорашній настрій, ясною була голова і тіло пружним, до дії готовим.
----- 23
У Володимира Прокоповича було таке відчут- тя, якби негадана буря, аж шибки дзвеніли, з тріском вікно відчинила і пішла гуляти кімнатою, те- ліпаючи та тріпаючи шторами, перекидаючи зі зліс- тю та колошкаючи все, що здужала. Після стількох переїздів – двічі переїхати як раз погоріти – врешті настало благословенне розмірене життя: вже ко- трий рік він викладає економічні науки в Мічиган- ському університеті. І раптом на порозі посланці з
високих кабінетів у Вашингтоні:
– Вам пропонують стати науковим радником із сільського господарства, економістом в уряді Рузвельта.
«Дайте мені спокій», – найпростіше було б від- казати – і не осудив би ніхто, не переговорив, тим паче не винуватив. Київ і Петербург, Фергана, Па- риж і Відень, Подєбради і Прага, і ось нарешті Енн- Арбор, де розташований Мічиганський університет, тепер у Вашингтон переїжджай, – милі мої візи- тери, людина не м’ячик, якого перекочувати та копати можна все життя.
Але… Але над всією країною, і не тільки Сполуче- ними Штатами, мов колись у Туркестані пилова буря, де вивчати судилося Тимошенкові можливості роз- витку бавовняного промислу, кружляла лиховісна, не- очікувана і незнана досі економічна криза. Нестримно котилася вниз промисловість, за рік попередній грим- нувши майже вдвічі, а фермери, обвітрені і загорілі, що, видавалося, витриваліші за худібку їхню, за місяці тепер жебраками ставали і безперервними потоками мільйонними брели шукати зарібку.
Володимр Прокопович розумів, чому урядов- ці спинили вибір саме на ньому. До поважного ви- кладацького стажу професора додавалися наукові роботи з економіки, писані різними мовами і ви- знані в різних країнах: L’Ukraine et la Russie dans leurs rapports conomiques, 1919; Картелі і трести: модерні форми організації промисловості, 1923; Світове господарство, 1924; Ukraine und Russland in Ihren gegenseitigen wirtschaftlichen Beziehungen (Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin, 1928; Danub Basin as a producer and exporter of wheat, 1930; Agricultural Russia and the wheat problem, 1932. А ще було дослідження зер- нового ринку в Дунайських країнах, об’ємна праця про роль сільськогосподарських коливань у ділово- му циклі, дослідження взаємозв’язку між динамікою цін на сільгосппродукцію і вироби промисловості, аналіз особливостей міжнародної торгівлі між про- мислово розвиненими і аграрними країнами. Фа- хівці розуміли, який потребувався колосальний ма- теріал «перелопатити» про стан цін виробництва, торгові контакти, скільки мозолів нажити від тої
«лопати», аби пересипати й перевіяти розкидану по світах статистику…
То окреме лише з його наукового ужинку, най- більш цитоване в пресі і на яке найчастіше зустрі- нути можна було посилання іншого вченого люду.
І Володимир Прокопович, несподівано навіть для себе, згоду дає на пропозицію візитерів із Вашингтона. На щастя, «у мізковому тресті» Рузвельта, як охрестили майже відразу команду цього президента, народ підібрався непересічний, башковитий, такий, як Адолф Оганес Берлі. З цим науковцем Володими- ру Прокоповичу доводилося ще коли зустрічатися у
Парижі, на пам’ятній мирній конференції, де Берлі представляв економічні питання Сполучених Шта- тів, згодом випадало спілкуватися вже як з виклада- чем Колумбійського університету.
Вони починали роботу, як починають будівлю серед чистого поля, де немає прихистку від колючо- го вітру чи пекучого сонця. Лихо таке людей спітка- ло вперше, не було подібної кризи у світі досі, тож і
«рецепта» на ліки не існувало. Щоправда, вже зго- дом виплило, що весь план реформ вміщався у Руз- вельта в невеличкому «захалявному», зашмуляному і затертому записничку – з тих записів і починали.
То були роки, які ніяк не зітруться у споминах, роки, за які однаково міг Володимир Прокопович картати себе і так само пишатися: суперечки до піз- нього вечора, нерідко і до світання. Досі знали люди лише нестачу їжі чи іншого вжитку, а тут лихо при- йшло від перевиробництва.
Не один поважний державний діяч за голову брався, коли настав час виконувати рекомендації
