Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Євген Маланюк чи від кави, чи від збудження розмови уже почувався живіше, думки Левицького йому були навдивовижу близькі й зрозумілі.Ще в таборах інтернованих, у польському містечку Каліш, де жили у землянках, в кращому разі в бараках за колючими дротами, де тільки голод, сухоти і смерть були поміж ними, недавніми вояками УНР, він,
двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка
виступав з рефератом перед бойовими побратимами:
-Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це
тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей… Коли ж ідея вдягнута в одежу слова, то йти до кінця, не озираючись наляканою сойкою, чи інше хтось скаже.
Одні скрива, а інші з гіркою підсмішкою, навіть не криючись, дивилися на Євгена – ну що він балакає, хто з цих зранених і обідраних вояків , що півдня за вошима полюють у власному дранті, отак і повірить в лиху нинішню пору: безтілесна ідея раптом дужча гармати, гвинтівки і кулемета?
-Щоб постала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети…
- Мав рацію американець,- вернувся до мови Модест Пилипович. – І в тих культурницьких клопотах немає великого чи мізерного. Собі ж я визначив чітко…Аби люд академічний наш був здоровий, учитися і так мають добре, бо ж не на гульки в таку лиху пору сюди з’їхалися. Думки ж свої, поки живий, маю у рукописи повкладати…Видаю оповідання «Тяжка дорога», он у Львові видавництво «Світ дитини» дві казки друкує, а «Рух» вже «Землицю рідну» підготував, тут, в Подєбрадах «Конспект теорії письменства», німці у Лейпцігу - «Українську граматику для самонавчання». Знаю тільки, що плуг щоденно мозолів потребує, а на нашому кам’янистому грунті – подвійно, потрійно…
В Подебрадах, в Господарській академії, таки підростала молода паросль української інтелігенції – підростала дивом, як кущик трави, вирваної з корінцями і недбало геть пожбуреної; але з тими корінцями лишалася дещиця землі рідної, і кущик, хоч на початку хирів якось, брався потім у силі, набував йому тільки властивого соковитого кольору та коренився й міцнів. В Празі, в Українському вільному університеті, зеленів ще один потужний осередок, куди перебрався з Відня осідок університету в двадцять першому році. Серед професорського складу значилося немало імен визначних українських науковців, як в господарчій академії Б.Мартос, В.Садовський, О.Мицюк, С.Комарецький, Л.Грабина, рівно ж як і за університетським кафедрами стояли Д.Антонович, Л.Білецький, Д.Дорошенко, О.Колесса, С.Смаль-Стоцький… З них чимало, як Чикаленко чи Левицький, брало участь в українському урядуванні, в Центральній Раді чи інших органах – вони стали назавжди побратимами спільної справи.
Якщо з Чикаленком чи Мартосом Модест Пилипович міг частіше бачитися, то з празькими колегами випадало куди рідше. Але й траплялися зустрічі зовсім негадані…
До приїзду в господарчу академію Президента Чехословаччини готувалися, як звично ведеться, в метушні і поспіхові – щось та не встигали домести чи домалювати. Навіть двері при зустрічі почту якось поспішно кинулися відчиняти, то ж Президент мимоходом кинув:
- Не хвилюйтеся, я не поспішаю.
Зачувши таке заспокійливе, Левицький, що стояв у гурті викладачів, розсміявся помимо волі. Модесту Пилиповичу ця фраза була більш ніж знайома, вона ще в Центральній Раді, у Києві, частенько ходила вустами, коли хтось невиправдано спішив – авторство її належало тоді ще не президентові, а просто професорові Томашу Масарику. Йому чималенько випало турбот, аби відправити з Києва чеський корпус на батьківщину, в тому числі обговорювати необхідне з санітарним відділом залізниць, безпосередньо з Левицьким. З літа 1917-го Масарик жив постійно у Києві, хіба час від часу ненадовго від’їжджаючи, аж до початку лютого 1918-го, коли чехословацький корпус через Сибір, Америку і Францію так мучено добирався додому.
Президент кинув оком на гурт, кого ж то він розсмішив, і зустрівся поглядом з Модестом Пилиповичем.
- Пан Левицький? От так зустріч…Але що ж то вас насмішило?
- Згадав раптом Київ…Змінилися часи і обставини, а ваш вислів усе незмінний…
- Підозрюю, що й ваша лексика, як і погляди, також не зазнали змін.
- Тільки час є суддею, що ухвалює без апеляцій.
-Звісно, звісно… Але хоч самим нам не з медом, посильне для України робитимо.
Не вельми зважаючи на порушення протоколу, президент не стримався погомоніти з такими як сам сивочолими професорами. Невиправний ідеаліст з чіпкою прагматичною хваткою, він не змінив свого бачення України у федерації спільно з Росією. Кожному своє болить, думав Модест Пилипович, німці так насолили чехам, як російська імперія українцям, то ж негативне ставлення до нашої незалежності криється в страхах масарикових послабити російську потугу, протидію німецької експансії на Схід.
-Якщо вже так склалося, що Підкарпатська Русь до Чехословаччини відійшла,- докинув своє Модест Пилипович,- то хай би вона вже не стала бідною падчеркою, яку кожен копнути може чи нагримати…
- Ви мене знаєте,- навіть не образа змайнула на обличчі Масарика, а щось схоже на вираз, коли винуватять без вини винуватого.- Не тільки автономія на ділі, ми вкладатимо туди кошти, а дороги вже розпочали будувати
Левицький вірив йому, бо не спадало на пам'ять, аби слово Масарика було кинуте недбало на вітер і той вітер котив його, немов висхле торішнє листя по весні.
То була негадана зустріч, але час від часу Модест Пилипович виривався в Прагу, зустрічався з колегами, з якими торував від початку століття вибоїсті дороги державності. Рідше доводилося бувати у Василя Короліва-Старого, з яким співпрацював у газетах «Рада», «Засів», «Хлібороб», у журналі «Книгар» і разом піднімали на ноги видавництво «Час». То були особливі роки – нестримних надій і надтяжкої праці. Згодом про них Королів-Старий напише: «За часів революції розбуялось українське культурне життя. Була «жатва многа, та ділателів мало». Доводилося так напружувати жили, що сьогодні й сам не ймеш віри, відкіль їх тоді брав. Коротко кажучи: протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення»…
