Батурин - Лепкий Богдан (лучшие книги txt) 📗
Так само не дурить себе Чечель. Він уже обійшов усі становища, розглянув ворожі позиції і негайно заряджує всілякі зміни, відповідно до того, як через ніч змінив свої плани ворог. Тільки невправному оку здається, нібито москалі стоять там. де і вчера. Чечеля не підведеш. Він добре знає хитрощі воєнні. У війні не все побіджує лев, часом над ним бере перемогу лисиця, хитрощами покоряється хоробрість. Скрити свої наміри, щоб ворог не догадався наших планів, це головна річ. А друге — заставити його робити те, що нам пригоже, щоб він ускочив у яму, яку ми вигребли для нього.
Хочеш посуватися на схід. кажи на заході направляти дороги, почуваєш себе доволі сильним, щоб кинутися на ворога, то до останньої хвилини вдавай слабого, збираєш свої сили докупи, так посилай поодинокі частини направо й наліво, ніби ти гадаєш сколювати неприятеля, маєш табор, так стягни його, ніби він менший і слабший, ніж у дійсності. І навпаки. Коли ти його ослабив так розтягти, буцім він більший і сильніший зробився.
Це останнє запримітив тепер Чечель.
Табор Меншикова, здавалося, виріс через ніч. Але Чечель дуже добре бачив, що війська в ньому менше.
І він довго пильно стежив за тим, куди це військо пішло. Під охороною темної осінньої ночі і мрячного світанку переправилися поодинокі частини через Сейм і зайняли становище перед Батурином із супротивного боку. План Меншикова ясний. Вдавати, що він усі свої сили звернув проти замку, а між тим з противного боку вдарити на город і добути його. Міщани, заскочені нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане паніка. Треба буде перед втікачами відчинити замкові ворота, а з того скористають москалі, щоб в цей мент виконати рішаючий приступ і здобути твердиню.
Чечель коче не допустити до того. Треба в першу чергу показати ворогові, що батуринці вгадали його наміри і що їх неприготованими не заскочиш. Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибігли на його зізнання. Перше вражіння, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб здавати «президію», і мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника.
— Панове товариство! — почав Чечель. — Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою ввагу зосередили на його таборі. Треба йому подати знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас завважив, москалі перебралися через Сейм і сколюють нас великим і далеким луком. Що радите робити?
— Якщо ти, пане полковнику, — відповів Кенігзен, — завважив їх позиції, треба на найсильнішу з них відчинити артилерійський огонь. Це буде Меншикову найвидніший знак, що ми догадалися його планів.
— На мою гадку, — противився Герцик, — перше треба їх вивабити на поле, а тоді вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх небагато в нас.
— Вивабити, але як? — питався Кенігзен.
— Це вже моя річ, — обстоював свою гадку полтавський полковник. — Якщо товариство дасть мені дозвіл, розпічну грець. У мене небагато кінниці, але вона добра.
— В обложенім місті годі багато кінниці тримати, це всякому відомо але ж тим більше треба її щадити. Пригодитьс я.
— І це ви вже на мене здайте, — заспокоював їх Герцик. — Не першина мені такий випад, а для козаків грець — річ бажана дуже. Піднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тоді? І з голими руками, звичайно, не вертають. Що ж ти на це, Чечель?
Чечель не противився, але радив вилізти на дзвіницю, — мряка підноситься, а з дзвіниці далеко видно. Розглянуться кругом.
Пішли. Дзвіниця була обсаджена людьми. Особливо молодіж не злазила з неї. Як ластівки ютилися деревляними в'язаннями, деякі чіпалися шнурів, навіть дзвонів, щоб другим понад голови глядіти. З жалем робили місце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарі, що вони скажуть і що там побачать.
З дзвіниці був дійсно відчинений широкий і далекий вид на полуднє й на захід, на Бахмач і на Борзну. Тільки осіння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не дальше, як кількасот сажнів. Треба було помагати собі склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий забрав їх з собою.
— От там, бачите, — казав Чечель, показуючи на Борз-ненський шлях, — бачите, в імлі щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на нас, — це москалі.
— Бачимо, — відповів Герцик, — а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червоні цятки, жовтуваті язики, хмара темніє. Мабуть, щось запалив ворог — хату або повітку.
— Може, й не ворог, — завважив Кенігзен, — а селяни дають нам знаки, що ворог там.
— Можливо, — рішив Чечель, — і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його леговища, заманити на поле, побити і — назад.
Герцик, не дожидаючи приказу, прожогом метнувся до дзвіниці, тільки деревляні сходи під ним жалісно затріщали.
Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з города і невеличкими відділами ріжними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями, двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею.
— Герцик, грецик, йому в це грай! — казав до старшин Чечель.
— Не він один, — відповів Гамалія. — Всякому з нас любіше й безпечніше в полі, ніж у замкнутому городі. Сидиш, як борсук у норі, чекаючи, поки викурять тебе.
Кенігзен вірлиним оком літав по цілім виднокрузі. Його обличчя справді нагадувало скального вірла, котрий шукає добичі і готовиться до лету. Не втерпів.
— Дивіться здорові, я ж іду до своїх гармат.
— Підіжди, осауле, побачиш, як і куди справити гармати.
— Я вже знаю, — відповів коротко і пустився по сходах.
Герцикові полтавці, проїхавши кількасот сажнів, стали повертати вправо. Виглядали на розвідку, котра несміливо й обережно посувається полями.
— Добре веде, — казав Чечель, впізнавши вправного грача. — Ось уже завважив його ворог.
В цей мент від хмари стали відриватися шматки. Ніби вітер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки то підлітали в бадьорих підскоках, то спинялися й повертали назад, щоб других тягнути за собою.
— Московські драгуни виступають Герцикові назустріч. А він вдає, ніби ворог заскочив його, — зупинився…
Сотня розпадається на кілька відділів, проти кожного виступають драгуни.
— Не дуже сміливо починають собі, хоч перевага за ними.
— Ще й яка! На кожного з наших п'ять-шість москалів.
— Дадуть раду, щоб їх тільки заманили в поле.
— Наші вдають, що настрашилися, — втікають.
Москалі пускаються за ними. Але ж багато їх! Ніби вітер листя полем мете.
— І доля їх, як зів'ялого листя… Зігниють.
— Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерії тисяч двадцять.
— З нашими чи без?
— Чорт його зна — багато. Але не добрих. Лицарського духу не мають. Цар їх страхом до бою жене.
— Це й тепер видна. З ними і грець поганий. Татари куди кращі.
— Татари вроджені їздці. І поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалі — ніби в піжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем і проїхав мимо.
Московські драгуни, хоч могли наших обскочити з ycsx боків і рознести шаблями, кидалися в бій без завзяття. Герцикові їздці то вдавали, що тікають, то нараз скорим рухом оберталися і кидалися на драгунів, приневолюючи їх до бою. Сміливіші з москалів, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель і пістолів. Козаки робили шаблями вправно, а стріляли влучно. Їх легкі коні., ніби розуміли своїх їздців, вгадували їх гадки; поверталися зі скорістю блискавок вправо і вліво, знімалися високо на задніх ногах, гризли, кусали драгунських коней, ніби свідомо брали участь у бою. Московські коні, здебільшого недавно відірвані від воза і плуга або вирвані зі стадний, полошилися від стрілів, боялися шабель і зраджували охоту втікати до своїх стаєн. Між драгунами було чимало каліцтва, не тільки від козацьких шабель і пістолів, але й від своїх власних коней. Не один з них лежав на землі, придавлений своїм конем, з-під котрого ніяк не міг викараскатися, не одного кінь волочив по дорозі, бо цей не вспів упору вирвати чобота із стремен. Нові відділи, що безнастанно наспівали на поміч, збільшували тую суматоху. Зчинився крик, гамір, рев, котрий аж у Батурині чути було.
