Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Так і є — короткий удар, ще один, і знов здається, що на гачку нічого немає. Видно, ледачого ляща зачепив, цей опинатись не любить, іде, як покірне теля.
— Щось є? — підбігла Іринка.
— Сплюнь, а то зірветься.
— Ні, я приношу щастя. У нас буде чудова юшка.
Уже недалечко від берега волосінь повело різко вбік, і Муталіб подумав, що це не лящ. Можливо, рибина була і менша, однак дужча за лінькуватого ляща. Він пригальмував рукою котушку і плавно, намагаючись не шарпнути, потяг на себе спінінг, як вудку, а за хвилю на піщаному березі вже тріпотіла темна головата рибина.
— Ура! — закричала Іринка й заплескала в долоні.
Це був невеличкий сом, такий собі молоденький соменко фунтів на два, з якого юшка виходить славна, якщо готує її справжній рибалка. На озері Шорколь такі соми добре ловляться на «зміїну подушку» — червонястого жука, схожого на великого ведрика.
Муталіб обережно зняв сома з гачка, затис у руках його слизьке прохолодне тіло, — видно, на глибокій ямі полював, неборака, — і так, стоячи на колінах, звів на Іринку радісно-збуджені очі.
— На твій дзвіночок впіймався, — сказав він.
— Атож. Я ще не бачила, щоб хтось упіймав таку красиву рибу. Це сом?
— Та він же. Бач, які вуса?
— А можна мені його потримати?
— Тільки обережно.
Він простягнув їй соменка, Іринка боязко взяла його в долоні і раптом скрикнула: Муталіб не зрозумів, чи злякалась вона рибини, котра тріпнулася, чи зойкнула уже від того, що та рибина вислизнула їй із рук, але соменко шубовснув у воду, змахнув хвостом і шугнув на глибину.
— Не свари мене. — Іринка винувато опустила руки.
Муталіб, не зводячись із колін, узяв її долоні і пригорнув до свого обличчя. Пригорнув до вуст усю Десну, яка ще недавно пестила у своєму лоні тіло цієї дівчини.
Через тиждень Іринка привела Муталіба додому і познайомила зі своєю матір’ю. Клавдія Іванівна не мала нічого проти такого зятя, ну, азіат, але ще тієї породи — великі мигдалеподібні очі, ніс прямий, не приплюснутий, а головне — хірург, хай буде у її домі свій лікар, чого ж, тим більше такий молодий і перспективний, що сам Волощук не нахвалиться ним. Хтозна, може, її дорогий зятик колись замінить і того ж таки Волощука, люди ж не вічні.
Таку перспективу Клавдія Іванівна вловила своїм безпомильним нюхом із розповідей своєї давньої приятельки, дружини Семена Семеновича Оприщенка — і вловила дуже тонко, бо Оприщенчиха, звісно ж, не вихваляла Муталіба (їй і на гадку не спало, що йдеться про майбутнього родича Клавдії Іванівни), навпаки, Оприщенчиха прозоро натякнула, що це такий собі гонористий вискочка, хоч, кажуть, непоганий «швець», тобто ріже і зашиває швидко, тільки й того, і невідомо, за що його так полюбив Волощук. Ну та цей старий завжди відзначався своїми дивацтвами, ви ж тільки подумайте, маючи службову машину, щодня ходить пішки на роботу за дванадцять кілометрів, їсть тільки сиру капусту і по всіх палатах розвісив суворі попередження, що пацієнти та їхні родичі не мають права заносити в клініку навіть цукерки.
Клавдія Іванівна підтакувала у слухавку, а сама думала, що, видно, у цього Усманова світла голова і золоті руки, якщо його не любить Оприщенко — чоловічок злостивий і заздрісний, хоч, здавалося б, що йому іще треба? Та он тільки в самої Оприщенчихи, цієї надутої ропухи, у вухах і на пальцях стільки добра, що вистачило б спокійно доживати віку. Ох, народ, скільки не пхай у пельку, а дна немає. Та вдавіться ви, Оприщенки, своїми діамантами, Клавдія Іванівна більше ніколи вам не подзвонить і вслід вам не гляне, таким задавакам. Ти ба, Усманов — «швець», а Оприщенко хто? Грець?
Та вже незадовго до одруження Муталіба з Іринкою Оприщенчиха сама подзвонила Клавдії Іванівні і довго співала про те, який Усманов талант, ви тільки подумайте, операцію, що її роблять усі по чотири години, Муталіб проводить за дві, от де рука у хлопця, вроджений хірург, про що мова, ну, та я ж вам давно казала, що ніхто так не ріже, як він. Семен Семенович запевняє, що це майбутнє світило. Усі йому кажуть, що пора давно захищатися, а він щось не поспішає, скромняга, ви його підженіть там, Клавдіє Іванівно, бо скромність — це ж така, знаєте, штука, за неї хліба не купиш, та й минулися вже часи скромників і диваків, до речі, ото один Волощук зостався, а серед молодших професорів я, знаєте, диваків щось і не бачу, в наш час, видно, дивакові професором уже не стати, ні-ні. Так що дай вам Боже здоров’я та доброго зятя в хату.
— Спасибі, Вірусю Григорівно, спасибі, дорога, — солоденько дякувала Клавдія Іванівна: ач, як заквоктала ропуха, мабуть, таки Муталіб немало значить там на роботі, якщо навіть ця пихата жаба позадкувала, перекинула платівку на другий бік. Нічого, ми тобі ще втремо носа, так закрутить у тому носі, що ти доскубеш останні дві волосини на голові у свого Оприщенка. — Спасибі, Вірусю Григорівно, ви вже не погордуйте, приходьте на весілля, нічого бучного затівати не будемо, а так — свої зберуться, посидимо трохи, та й годі. Муталібові ж родичі далеко дуже, то багато, мабуть, не приїде, а ми тут, свої, якось відзначимо це діло. — Клавдія Іванівна поморщилась, бо чітко уявила, як Семен Семенович Оприщенко сидить за весільним столом і без упину пропихає наїдки у свій малюсінький ротик-бантик. Щічки пухкенькі, черевце лежить на колінах, а ротик — сміх та й годі, — як у карася, вкусити ним нічого не може, то пропихає коротеньким пальчиком у себе м’ясце дрібними шматочками, наче ковбаску начиняє. А Оприщенчиха тільки встигає подавати йому, але не через те, що така догідлива та уважна, а тому, що любить, аби її руці миготіли весь час над столом, аби всі бачили, скільки перснів пов’їдалося їй у пальці — так пов’їдалися, що Семен Семенович, якби раптом захотів познімати, то вже не зміг би, де там, сам прокурор не зняв би, коли б, не дай Боже, до того дійшло: отак із перснями довелося б і посадити бідолашку. Від цієї думки у Клавдії Іванівни у грудях пробігла солодка дрож, і вона вже не морщилася, а говорила так, як медом мазала. — А хто ж мені ближчий за вас, Вірусю Григорівно, приходьте, дорогі мої. Таке не часто буває в моєму домі. І Муталіб каже, що кращого чоловіка, ніж Семен Семенович, у їхній клініці ще пошукати. — Тут уже Клавдія Іванівна трохи передала куті меду, але хай, доброго слова не шкода. — Славний він хлопчина, зять мій, це ви правду кажете. Відведу їм кімнату у своєму домі, та й хай живуть. На здоров’я!
Місяців зо два Муталібу з Іринкою справді велося, мов у раю, у тій затишній кімнаті великої, о три покої, квартири, яка дісталася Клавдії Іванівні у спадок від батьків, — у центрі міста, в старому будинку, з такими височезними стелями, що, як пожартував Муталібів брат Сахіб, до них не доплюнеш, — але місяців через два ці хороми якось ураз потіснішали, аж поки одного дня Клавдія Іванівна не сказала Муталібові, що він прийшов на все готове, а вдячності нуль. Якою мала бути та вдячність, Муталіб здогадувався, проте його дивувало: невже Клавдія Іванівна раніше не знала, скільки отримують лікарі? Брехня, знала, а щодо нього самого, то тут їй, либонь, усе було відомо до копієчки, бачили очі, що купували, думав Муталіб, то в чому ж річ?
Клавдія Іванівна, звичайно ж, знала про скромність лікарських заробітків, але річ у тім, що знала вона і чимало людей з іще меншою зарплатнею, яким, однак, жилося не сутужно, взяти бодай того ж Семена Семеновича Оприщенка, в якого дім — повен міх. Та навіщо далеко ходити, ось і сама Клавдія Іванівна має якісь там сльози, хоча й завідує невеличким квітковим магазинчиком, а проте крутиться, бач: квартира обставлена, ремонт свіжий, кухня і ванна у чеських кахлях, стінка югославська, запакована томами Дюма і Дрюона з чорного ринку, і, що головне, ніде й тіні міщанства, то в Оприщенків стінка напхана кришталем, як магазинна вітрина, дивно, як вона не розвалиться. А в Клавдії Іванівни — любо глянути — рівненькі рядочки передплатних видань, та таких, що спробуй дістати: красиво й культурно, вигідно й зручно, бо Клавдія Іванівна давно зрозуміла, що кришталева ваза впаде й розіб’ється, а книжка — ні, зостанеться ціленькою, і як, не доведи Господи, колись припече, то гроші за неї повернеш. От тільки читати нема коли тих книжок, та й, правду кажучи, нуднуваті вони, незрозуміло, чому так за ними ганяються. Клавдія ж Іванівна більше полюбляє періодику, ось уже кільканадцять років передплачує журнали «Здоровье» та «Человек и закон» і перечитує їх до рядочка. Колись Оприщенчиха приперлась до неї в гості, побачила в спальні на тумбочці свіжий журнал «Человек и закон», порохкала великим, як рушниця, носом і не втрималася, гадина така, від дурного натяку:
