Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Розділ п'ятий
Вони їхали. Спочатку — галопом, сповільнюючи його тільки тоді, коли доводилося долати підйоми. І ще для того, щоби не загнати коней. Їхали так, що земля летіла з-під копит. Але коли від корчми в Лібіні їх відділяла вже десь миля, коли між ними і Лібіною пролягли узгір'я, бори, ліси і чагарі, вони сповільнили темп. Не було сенсу гнати.
Віяв вітер з гір, теплий, весняний вітер. Самсон вів, висунувшись у голову кавалькади. Шарлей і Рейневан їхали рівно, бік у бік. не намагаючись наздогнати велета.
— Куди ми їдемо? Шарлею? Куди веде ця дорога?
Кінь Шарлея, красивий вороний жеребець, затанцював, нітрохи не втомлений чвалом. Демерит поплескав його по шиї.
— До Рапотіна, — сказав він. — Це село під Шумперком. Ми там живемо.
— Живете тут? — Рейневан аж розкрив рота від здивування. — Тут? У якомусь Рапотіні? А мене ж ви як знайшли? Яким чудом…
— Це було, — пирснув Шарлей, — одне з цілої серії чудес. І що не чудо, то чудовіше. Почалося три неділі тому. З того, що Неплах відкинув копита.
— Що?
— Флютик покинув земний паділ. Переставився. Florentibus occidit annis. {7} Коротко кажучи, помер. Природною смертю, уяви собі. Одні йому зашморг пророкували, інші йому зашморгу бажали, а загалом ніхто не сумнівався, що той мерзотник попро щається з цим світом не інакше, як на шибениці. А він, уяви собі, помер, немов дитятко, ну, чи там як черниця. Уві сні, в солодкому сні. Усміхнений.
— Не може бути.
— Повірити важко, — погодився Шарлей. — Але доведеться. Є багато свідків. Серед них Гашек Сикора, пам'ятаєш Гашека Сикору?
— Пам'ятаю.
— Гашек Сикора тимчасово перебрав функції та обов'язки Флютика. А він, щоби ти знав, дуже прихильно до тебе ставиться. Здогадуєшся, яка може бути причина?
— Навіть дві. Два м'які шанкри, обидва в неприємному місці, дуже клопітливому для жонатого чоловіка. Я вилікував його магічною маззю.
— Боже великий, — Шарлей здійняв очі до неба. — Серце радіє, коли бачиш, що є ще вдячність на цьому світі. Досить буде сказати, що це саме він послав нас тобі на підмогу. Їдьте, сказав, під Совинець і Шумперк, відбийте, сказав, Рейневана, перш ніж його до Праги довезуть, Прага для нього недобра. Що там з Рейневаном було, сказав, те було. Його милість Неплах, сказав, заповзятий був на нього, але його милість Неплах помер. Мені, сказав, до цієї афери нема діла, а як Рейневан зникне, афера з часом стишиться. Так що нехай зникає медик, нехай іде, куди хоче, якщо винен, хай його Бог судить, якщо не винен, хай йому Бог помагає. Порядний хлоп.
— Бог?
— Ні. Гашек Сикора. Годі балакати, хлопче. Пришпор-но коня. Диви, як Самсон відірвався. Надто відстаємо.
— Куди це він так спішить?
— Не куди, а до кого. Побачиш.
Садиба, про близькість якої дали знати гавкання собак і запах диму, була схована за березовим гаєм і густим терновим жи воплотом, з-за якого виростала стріха стодоли. За стодолою були сарай і комора з очеретяним дахом, жердяна огорожа, а за нею сад, повний присадкуватих слив і яблунь, далі подвір'я, білий голуб'ятник, криниця з журавлем. І дім. Великий дім, збудований з колод у зруб, з підпертим стовпами ґанком.
Як тільки вони в'їхали на подвір'я, зі східців ґанку збігла молода жінка. Рейневан упізнав її ще до того, як з-під хустки, що зсунулася на бігу, вивільнилося розкішне руде волосся. Упізнав її по тому, як вона рухалася, а рухалася вона так, наче танцювала, у танці ніби й не торкаючись землі, чистісінько тобі німфа, наяда чи якась інша неземна з'ява. Проста сіренька сукенка обтікала її тіло, наводячи на гадку про ті повітряно-ефемерні шати, якими — як для пристойності, так і для композиції, — художники прикривали чуттєві тіла своїх Мадонн та богинь на фресках, картинах і мініатюрах.
Маркета підбігла до Самсона, велет зсунувся із сідла просто в її обійми. Звільнившись, підняв дівчину, як пір'їнку, поцілував.
— Зворушливо, — Шарлей, спішуючись, підморгнув Рейневанові. — А не бачилися десь з півдня. Туга, як бачиш, мало їх не вбила. Яка ж це радість — зустрітися після такої тривалої розлуки.
— Ти, Шарлею, — почав Рейневан, — мабуть, ніколи не зумієш збагнути, чим є…
Він не закінчив. З невеликого покритого дерном льоху біля садка виринула друга істота прекрасної статі. Більш зріла. У кожному, так би мовити, кшталті, принаді і дюймі. Галатея чи Амфітрита, судячи з обличчя або фігури, Помона або Церера, якщо робити висновок на підставі кошика з яблуками та капустою.
— Ти щось казав? — запитав Шарлей з невинною міною.
— Ні. Нічого.
— Рада тебе бачити, паничу Рейневане, — сказала пані Блажена Поспіхалова. вдова за Поспіхалом, свого часу господиня будинку, розташованого в Празі, на Новому Місті, на розі вулиць Щепана та На Рибнічку. — Поспішіть-но, панове, поспішіть-но. Обід зараз буде на столі.
«Весна іде», — зауважив Рейневан, йдучи біля Шарлея розмоклою межею. З голих дерев крапотіла вода. Пахло мокрою землею. І чимось, що гнило.
— До Праги, — говорив Шарлей, — я прибув пізньої осені минулого року, після ракуського рейду. Перезимував у Самсона. У столиці ніколи не було надто спокійно, але тепер, навесні, стало геть погано. І з біса небезпечно. Справжній тобі казан з киплячим окропом, кажу тобі. Зайшлося про переговори Прокопа Голого з Сигізмундом Люксембурзьким…
— Прокоп веде переговори з Люксембуржцем?
— Отож-бо. Йдеться навіть про мир і визнання Люксембуржця королем. Умовою є прийняття останнім чотирьох празьких статей і легалізація секуляризації церковного майна. На таке Сигізмунд, ясна річ, ніколи не погодиться і домовленості розірве. Прокопові це добре відомо, на переговори він пішов, аби показати, що саме Люксембуржець і католики є агресивною стороною, яка хоче війни, а не миру. Це очевидно, але не для всіх. Прага на цьому грунті різко розділилася. Старе Місто підтримує переговори, закликає до примирення і визнання Сигізмунда королем Чехії. Нове Місто й чути про це не хоче. Масла у вогонь підливають проповідники з амвона. У Діви Марії Сніжної Люксембуржця називають «царем вавилонським» і підбурюють до розправи з «угодовцями та зрадниками». На Старому Місті, у Матері Божої Перед Тином, закликають покінчити з «фанатиками» та «радикалами». Як наслідок, Прага поділилася на два ворожі табори. Сватогавельську, Горську та Поржичиську брами забарикадували, вулиці поперегороджували кобилицями та ланцюгами. На рубежі день і ніч гримлять рушниці, свистять стріли, літають кулі, ре гулярно доходить до сутичок, після яких кров піниться у стоках. Обидві сторони провадять регулярні полювання на зрадників, а прийняти за такого можуть напрочуд легко. Саме час було звідти забиратися. Блажена… Гм… Її мосць Поспіхалова зізналася, що дістала у спадщину дім під Шумперком. А коли вийшла на яв оця справа з тобою, коли Сикора дав знати, що тебе повезуть саме через Шумперк, я вирішив, що це знак провидіння. Ми покинули Прагу, не роздумуючи. І без жалю.
— І що тепер? — Рейневан не міг приховати кпини. — Залишишся тут? Осядеш і будеш господарем на землі? А може, думаєш про женячку?
Шарлей подивився на нього. Усупереч очікуванням, дуже серйозно.
— Я думаю, — так само серйозно сказав він, — про тебе, друже. Бо якби не ти, то з Праги я б вирушив у зовсім іншому напрямку. А саме — будинським гостинцем, прямісінько в Угорщину, й далі — до Константинополя. Але вийшло так, що спершу треба допомогти другові. В халепі, в яку друг по-дурному вляпався. Бо ж таки вляпався?
— Шарлею…
— Вляпався чи ні?
— Вляпався.
— Втелющився по самі яйця, як муха в патоку?
