Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— Підемо, дуже прошу. Там дійсно дуже гарно. Відчинила йому двері — так само, як тоді, коли була служницею одної з його одалісок… Ся скромність аж заболіла його і збентежила. Йшов біля неї коридорами палати так, якби не він був тут головна особа, а вона. Iшов так зразу мимоволі, потому свідомо. І мав якусь дивну розкіш з того, що запримітили се і чорні євнухи, і стрічні невольниці, й молоді одаліски, які нароком виходили з кімнат… Запримітили, бо кланялися нижче їй, ніж йому, панові трьох частей світу! Уважав се окупом своїй любові до неї. І мав утіху з того, що молода Хуррем приязніше відповідала на поклони слуг і невольниць, ніж на привіти його жінок.
В цілім величезнім палаці падишаха не було вже нікого, хто не знав би, що буде нова султанка Місафір, наймогутніша зі всіх.
Опустивши палату, почулася молода невольниця свобідніша у великім парку, що доходив аж до моря Мармара. Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнішою царицею світу.
Тиша панувала у величавім парку падишаха. Чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті. Понад верхами столітніх дерев сунув тихо місяць по синьому небі у безмежну даль. І ясно світила молочна дорога, що виглядала мов срібний шаль, тканий з міліонів розсипаних перлів і святоіванських мушок-світляників.
Молода Ель Хуррем зітхнула до неба, до Матінки Бога, Воротарниці. Iще раз, останній, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й вибирала в душі, якою хотіла б виїхати в рідний край. Сімома виходять війська падишаха: вони для звичайних людей зачинені. А для неї — замикалося в уяві і сім останніх брам Царгорода… Глянула на квіти і на кращий від квітів одяг, який мала на собі. Та й відчула, перший раз відчула — порив вдячності для молодого Сулеймана.
Зірвала пук ясминів з куща, котрий минали, і дала його молодому товаришеві прогульки. Та промовила тихо:
— Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий гарний!.. А се так приємно, хоч на короткий час, — мати гарний одяг…
— Чому на короткий час? — запитав, подякувавши поглядом за квіти.
— Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана…
Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати:
«Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться…» Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
— Скажи мені, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твое бажання і твоїй волі підлягала би вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Багдада, до кам'яних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях…
Втягав запах зачарованих ясминів, як найсолодший нектар, і пам'ятав кожде слово її бажання з першої розмови.
— Я перед тим просила б о зломання одного приречення… Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:
— Які ж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять! Подумала хвилю і сказала:
— Я будувала б, багато будувала б!
— Що ж ти будувала б? — запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:
— Наперед збудувала б я велику імарет [40]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
— А потому? — запитав
— Потому казала б я збудувати велику дарешшіфу [41].
— Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?
— А потому каравансерай для подорожніх і чужинців… Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
— Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена, — додав з веселістю в очах.
— Дальше збудувала б я великий гамам [42], бо не можу дивитися на бруд людей.
— Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога, сказав Сулейман. — Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана.
— І ще збудувала б я багато мекбетів [43]…
— Гарно! Що ще?
— І ще дуже велику кітабхане [44]…
— Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужила б ти найбільше грошей? Подумала і відповіла:
— Про се я ще не говорила.
— Так? — запитав, зацікавлений. — Отож на що? Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.
Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:
— Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей.
— Слушно. Але хто вони?
— Се ті, що повинні жити в тімархане [45]…
Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір…
Так. Се були султанські мрії.
Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Які ж вони були пусті в порівнянні з сею!..
Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.
Вона запримітила се і сказала:
— Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі.
— І одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку, — сказав молодий султан.
Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.
Але й він думав про се. Думав вже не так, як хотів старий учений Мугіеддін Сірек.
Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон чи не пустити її на Афон? Почав порівнювати так, що його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим заміром, щоб оправдати себе.
I як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря «джаврів» супроти здобуття такої жінки! Адже на неї можна здатися в усім! «Такої перли Аллаг не кидае двічі на шлях життя людини!» — подумав.
Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгорода, котрих спадщину переняв його рід. А вона, розмріяна, йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алею.
Дивився, як ішла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонійне колисання, що було для нього музикою без тонів, розкішшю без дотику, краскою без світла, життям
без воздуха. Віддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потопаючого.
Нараз видалося йому, що десь уже бачив такий хід. Думка його пошукала в споминах і — знайшла. Так… Подібний хід бачив він у самиці королівського тигра, що ходила по великій клітці в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволі.
