Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

…Ми з’ясували шлях, яким Хелена вибралася назовні. На дверях палати, а також на службовому вході до корпусу був спилений замок, а з майстерні, яку необачно забув зачинити Іван, збираючись на ярмарок, зник його кишеньковий різачок. Зрозумілою була також і причина втечі, адже після доньчиних відвідин Хелена завжди впадала у стан надмірного збудження. Єдине, що не вдалось з’ясувати – куди подівся отой викрадений різачок, який знайти так і не вдалося.

…Хелена потихеньку приходила до тями, і вже за кілька днів почала приймати і?жу та реагувати на навколишній світ.

Якось, проходячи повз «янгольського», я знову відчула, як і в перший день приі?зду, що за мною хтось спостерігає. Підвівши голову догори, я побачила там Хелену. Вона стояла, притулившись до заґратованоі? шиби, і дивилася на мене. Той погляд вразив: у ньому не було ненависті, люті, бажання знищити. Хелена просто дивилася, вивчаючи, і, здавалося, вона всміхається. І тут у голові майнув здогад: Хелена усвідомлює все, що з нею трапилось! Я стояла, приголомшена несподіваним відкриттям і, наче схаменувшись, підвела знову догори погляд: постать незворушно завмерла. Невідомо, що мною керувало в ту мить, та я чомусь не відвела очей і неочікувано для самоі? себе помахала і?й по-приятельськи рукою…

Наші нічні походеньки чагарниками таки далися взнаки. Я відчувала, що слабну, хоч і намагалась не подавати вигляду – героям не личить здаватися. Всі дивилися на мене з особливою пошаною, не кожному довелось бодай раз у житті врятувати людину від смерті. Отой безлад, яким супроводилась Хеленина втеча, відсунув на задній план навіть незрозумілу поведінку Анці – про неі? всі забули. Дивакуватість дикоі? сільськоі? кухарки була ніщо в порівнянні з подіями, що відбувалися в останні дні. На третій день після усіх перипетій я зрозуміла, що не можу встати з ліжка, а мокра подушка свідчила про високу гарячку.

Дмитро Михайлович від мене не відходив. Змочував щоразу ряднину в оцтовій воді і прикладав на палаюче чоло компреси. Дядько Степан розпалив грубку і повсякчас стежив за тим, аби тепла у кімнаті було достатньо, встигаючи при цьому скрушно приговорювати:

– Казав ім, же неє чого панікам по ночах лісами шастати. Але видите, якоє тото варошськоє, тендітноє, – надто не нарікав, добре розумів, чим могло все скінчитися, якби не я.

Баба Галька носила з кухні тепленьке молочко і свіжі палачинти [38], так само просто, зворушливо, приказуючи:

– Треба і?сти, дитино, навіть коли не хочеться, бо інакше цілком ухлянеш [39]. І?дєння дає силу…

Анця на очі не з’являлася, і я пояснювала це заклопотаністю на кухні. А ще може сором’язливістю, спричиненою недавнім інцидентом. Утім, я не мала сили навіть оте осмислювати – під вечір ставало гірше, і Дмитро Михайлович, подаючи, мов малій дитині, з ложечки ліки, вкотре обережно намагався переконати мене у недоцільності перебування взимку у «Притулку»:

– Я безмежно ціную, Даро, вашу відважність, проте вам буде важко тут… Горяни звикли. У них генетично закладено імунітет до карпатських морозів та вологого клімату. Вони навчені керувати власним організмом, чого не здатна зробити людина, що потрапила сюди випадково… Вони знаходяться у цілковитій гармоніі? з природою, що і?х оточує, – зиму перечікують, наче ведмеді у барлозі, аби до весни набратися сил і з першими теплими промінчиками сонця прокинутись зі сплячки…

Він по-доброму, як батько у дитинстві, коли я захворіла на ангіну, примостившись поруч ліжка на низенькому ослінчику, тримав мою руку в своі?й і гладив. Я, заплющивши очі, на мить відчула себе вдома, і мені стало безмежно тепло, наче нічого страшного у житті не трапилось і все по-старому: ось я – маленька, ось мама, котра тихесенько, аби не збудити хвору, заглядає у прочинені двері, пошепки перепитуючи: «Ну як вона?».

– Все буде добре, – так само пошепки відповідає тато, не здогадуючись, що я не сплю і все чую. – Задрімала нарешті… Ти йди спочинь, я поруч посиджу… Ти ж бо вже сама втомлена, люба…

І сльози котилися по моєму обличчю, і одне-єдине бажання, що існувало в ту мить, аби так було завжди, нехай навіть для цього доведеться все життя хворіти на ангіну – лишень аби найрідніші люди були поруч…

– Ви плачете, Даро?! – лікар стурбовано запитував, вивівши тим самим із марення. Розплющивши очі, я не змогла відразу збагнути, де я є і чому, власне, я тут, а не вдома…

– Даро, вам зле? – він, нахилившись наді мною, притулився устами до чола, незважаючи на те, що поруч лежав тепломір. Те саме робив колись і батько, хвилюючись, що у гарячці я можу не втримати той тепломір, роздавити, і отруйна ртуть викотиться ледь видимими срібними смертоносними кульками назовні. Застивши отак на короткий час, лікар наче спивав з палаючого чола жар, а я ледь чутно шепотіла:

– Ні, Дмитре Михайловичу, мені добре… Ви навіть не здогадуєтесь, як мені зараз добре…

Лікар, не розуміючи, про що йдеться, і гадаючи, що у мене типове марення, розчулено вертався на ослінчик і довго сидів нерухомо, боячись порушити навіть подихом мій тимчасовий спокій. Я розплющила очі серед ночі, коли годинник на стіні показував третю. Дмитро Михайлович, не поворухнувшись, як здалося, за весь цей час, дивився на мене і думав про щось своє. У тому погляді був такий незбагненний щем, що стало чомусь соромно: і за безглуздість мого нездужання, і за чуйність у його піклуванні про мене, і за розуміння власноі? зайвості у його житті… І я наважилась запитати про те, що не давало мені спокою з першого дня приі?зду…

– А ваша дружина… Вона давно… померла?..

Лікар аж здригнувся з несподіванки, не помітивши, як я прокинулась. Я встигла вже пошкодувати про власну нетактовність, проте, трохипомовчавши, він відповів, наче ми щойно відновили незадовго до цього припинену розмову:

– Я, Даро, із самого початку знав, що вона помре… Ми йшли до шлюбу, усвідомлюючи, що робимо, адже рак вважався цілком невиліковною хворобою… Ставалися виняткові випадки, та загалом… Вона мріяла мати дітей, знаючи, що хвороба не дасть і?й стати матір’ю. Все, що я міг і?й запропонувати, – себе, свою увагу, свою любов… Та попри все вона помирала щасливою, адже лікарі, визначивши діагноз, врочили і?й найбільше рік, а ми, крім фатально обіцяного року, прожили разом ще одинадцять… Вона повсякчас дякувала Богу (до останнього подиху) за те, що подарував і?й таке неочікувано довге щасливе життя… І?й було стільки ж років як вам, Даро… З того часу я не зустрічав людини, котра б так щиро і самозречено любила життя…

Я мовчала… Не тому, що забракло слів для втішання… Та й слова ті лунали б доволі безглуздо за збігом стількох років… Я роздумовувала про мізерність та умовність труднощів, котрі нас оточують, займаючи дорогоцінний життєвий простір і час. Похапцем, неощадливо, марнотратно розмінюючи дні, мов безвартісні мідяки, ми навіть не усвідомлюєм справжньоі? вбогості і обмеженості того, що залишилося… І те, що час має властивість протилежну від накопичення, теж не усвідомлюємо. Той, як чарівний гаманець, що несподівано втрачає казкову здатність докладати в себе більше, аніж хочеться. А потім глип – а там порожньо… І я несподівано піймала себе на думці, що безмежно заздрю тій жінці, котра любила життя як ніхто інший, маючи набагато вагоміші причини, аби його зненавидіти. Вона жила в любові, пішла в любові і залишила по собі довічну любов…

– Ти розумієш, брате, в яку халепу я втрапив?.. Це вже не гра у зраджену дружину й покинутого чоловіка… Наразі на карту поставлено все: моя репутація, кар’єра, майбутнє, врешті-решт, – сповитий у простирадло Макс розлігся на широкій зручній канапі передпокою приятелевоі? добротноі? зі зрубу лазні… Терпкий запах моху, що вибивався зпоміж кругляка, дурманив голову… Кухоль з пивом пітнів від перепаду температури поруч на громіздкому дубовому столі, начебто очікував, що його господар ось-ось втопить у ньому горе… й справді, не встигав той порожніти, як довгонога, ледь повнолітня служка Мирося, у короткому фартушку, розпашіла від жару, та попри все всміхнена й привітна (згідно із обов’язками) вже підносила інший кухоль.