Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Я не хотів тягти жеребка. Цілу ніч матрос перешіптувався з Гельмаром, а я все сидів, тримаючи в руці ножа, хоч і сумнівався, чи стане мені сил змагатися з ними. Вранці я також пристав на Гельмарову пропозицію, і ми кинули півпенса, щоб у такий спосіб знайти нещасливця.
Жеребок випав матросові. Але він був сильніший від нас, тому й не збирався дотримувати домовленості. Отож він кинувся на Гельмара. Вони зчепилися, підвівшись на ноги. Дном човна я поплазував до них. Я мав намір допомогти Гельмарові, схопивши матроса за ногу. Та раптом човен хитнувся, матрос утратив рівновагу, і вони обидва упали за борт. Мов камінь, вони пішли на дно. Пригадую, що я раптом засміявся, сам із того сміху дивуючись, — такий він був раптовий і безпричинний. Не знаю, скільки я пролежав упоперек човна, все думаючи: коли б вистачило снаги підвестися та напитися солоної води, аби вже померти швидше. Тоді нараз побачив я на обрії судно і, лежачи, дивився на нього з цілковитою байдужістю, так неначе то була просто картина. Певне, я тоді марив, проте згадую зараз усе досить ясно. Пам’ятаю, голова моя хиталась у такт хвилям, і обрій танцював разом із судном, то підіймаючись, то падаючи. Так само ясно пам’ятаю, що я певен був, ніби вже помер, і думав, яке ж це лихе глузування долі: судно прийде надто пізно і підбере моє вже мертве тіло. Мені здавалося, що страшенно довго я лежав отак, поклавши голову на сидіння і стежачи, як переді мною танцює ця невеличка шхуна. Вона посувалася вперед, маневруючи з боку в бік, бо йшла проти вітру. Мені й на думку не спадало привернути її увагу. Що робилося зі мною відтоді, як я угледів борт судна і аж доки отямився в маленькій каюті, - майже нічого не втрималось у мене в пам’яті. Я тільки невиразно пригадую, що мене підіймали трапом і що хтось великий, рудий, в ластовинні, схилившись над бортом, пильно дивився на мене. Далі ще залишилися тьмяні враження від якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто мені в очі. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрівся з тим поглядом удруге. Пам’ятаю ще й те, як мені крізь зуби вливали якусь рідину. Оце й по всьому.
II. Людина нізвідки
Каюта, в якій я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь білявий, середнього віку чоловік із солом’яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидів поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очі він мав водяні й сірі, навдивовижу позбавлені будь-якого виразу.
Згори почувся такий звук, ніби хтось там ударив по залізному ліжкові, а далі глухо й люто заричала якась велика звірина. Чоловік, що сидів біля мене, відразу ж заговорив.
Він повторив своє запитання:
— Як ви себе почуваєте?
Пригадую, я відповів, що почуваю себе добре. Я не міг тільки добрати, яким чином опинився тут. Певне, він прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.
— Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з “Леді Вейн”. На борту човна була кров.
Цієї ж миті погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.
— Випийте оце, — сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.
— Маєте щастя, — додав він, — що потрапили на судно, де є лікар. — Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.
— А що це за судно? — повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.
— Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася — я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я — пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном, — він же й капітан, на ймення Девіс, — загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих наймень він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від “Іпекакуани”. Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так-то й погано.
Раптом згори знову долинув якийсь шум — гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: “Нема погибелі на цього бовдура!” — і все затихло.
— Ви були за крок від смерті, - провадив мій співрозмовник. — Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін’єкції. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.
Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.
— Чи не можна б чогось попоїсти? — запитав я.
— Можете дякувати мені, - відповів незнайомець. — Я вже звелів підсмажити вам баранини.
— Ото гаразд, — сказав я. — Я охоче поїм.
— Так, але… — Хвилину повагавшись, він додав: — Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?
Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.
— Оте ще мені кляте гавкання! — раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти.
Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши по тому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.
— Отже, — промовив він з порога, — щойно ви почали розповідати мені свою пригоду.
Я сказав, що звуть мене Едвард Прендік і що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвність свого досить заможного життя. Це його помітно зацікавило.
— Колись і я в університеті студіював усілякі науки, вивчав біологію, писав щось про яєчники хробаків, про травні органи слимаків і таке інше. Господи! Вже десять літ пролетіло відтоді!.. Але ж розповідайте далі, розкажіть, як ви опинилися в човні.
Я ще був страшенно кволий і через це свої поневіряння виклав у небагатьох словах, але він, очевидячки, був задоволений з моєї розповіді. І коли я дійшов кінця, він повернувся до розмови про свої природничі студії та праці з біології. Він докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд і про Гауер-стріт.
— А Каплатці — чи ще й досі він у моді? О, який же то був розкішний мюзик-хол!
Мабуть, він був посереднім студентом-медиком, бо одразу ж перевів розмову на танцюльки, розповівши мені при тім про деякі епізоди зі свого життя.
- І все це я облишив десять років тому! Яке то все було чудове! Тільки сам я був тоді зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти літ… Тепер уже не те… Стривайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, поглянути, що він там робить із вашою бараниною.
Згори знову несподівано почулося гарчання, і було воно таке дике, аж я здригнувся.
— Що це таке? — гукнув я до співрозмовника, та двері за ним уже зачинилися.
Незабаром він повернувся, несучи смажену баранину. її запах розпалив у мене такий апетит, що я відразу ж забув про те гарчання.
Цілу добу я тільки спав та їв і під кінець уже так набрався сили, що міг встати з ліжка і підійти до ілюмінатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, перекочувалися на морі важкі зелені вали. Шхуна, очевидно, мчала за вітром. В цей час зайшов до каюти Монтгомері, - так звали мого співрозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Він сказав, що ту одежу, в якій мене підібрано, нібито викинули за борт, і дав мені дещо зі свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висіло на мені, бо Монтгомері був значно вищий і кремезніший.
Між іншим, він сказав, що капітан зараз п’яний як чіп і сидить у себе в каюті. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямує наше судно. Він відповів, що воно йде на Гаваї, але по дорозі має висадити його.
— Де? — запитав я.
— На острові… Там, де я живу. Наскільки я знаю, цей острів не має назви.
Він глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд від несподіванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що він хоче уникнути моїх розпитувань, і з обачності вирішив більше цієї теми не торкатися.
