Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка (книги бесплатно без онлайн txt) 📗
— Матусю, обійми мене… — просила я маленькою. І коли відчувала мамині руки на собі, весь світ був хорошим і привітним, а то в обіймах маминих був усесвіт, і я все могла.
Ми часто обнімаємо дітей. Маленьких — більше, старших — менше. Вони ще й пручаються, мовляв, ми вже великі. Куди ви тут зі своїми ніжностями! Удають із себе дорослих і ховаються за зовнішніми колючками, хоча в душі часто, як маленькі кошенята, прагнуть любові, розуміння й… обіймів.
— Обійми мене, коханий, — тонучи в його погляді та відчуваючи жар серця, шепотіла я. От і зараз мені так потрібні твої теплі руки, що міцно й надійно мене огортають… Але тебе нема… Давно нема… Та я чекаю…
— Обійми мене, доню, — просили мамині очі, коли я вкотре приїхала навідати рідних, — мені так добре в твоїх обіймах.
Як вони, старенькі, потребують від нас уваги й турботи.
І хоч би скільки нам було років, прагнемо знову опинитися в тому надійному й теплому кільці рідних рук… Мабуть, не варто шкодувати обіймів, адже руки, наче крила, дані нам для цього. Від них тепло й затишно. І більшого щастя — немає.
Ірина Мацко
Плетений светр
Сірий зимовий вечір віддавав свої володіння ночі. На плиті зашваркотіла кава, наче сварилася, що її так пізно взялися заварювати. Це тихе бурління-бурчання прокинуло, стрепенуло від сну, що вже підкрався. «Ні, спати я зараз не можу. Не заснути — одне бажання… Не заснути самій…»
Холод пронизував уже просто нестерпно, гострим жалом упиваючись у тіло, в саме серце. Єдиним теплим джерелом є зараз оте, незрозумілої форми плетиво в руках. Єдиним порятунком. Хто б міг подумати? Але ще зовсім недавно ми щасливо сміялися разом, переглядаючи улюблену передачу та попиваючи запашне капуччино з веселих горняток у крапочку. Сміялися…
Та розмова вже не клеїлася. Ніби різні світи, різні планети. Звук, слова летять і… не долітаючи, відбиваються й падають, не сприйняті, на підлогу. Різні мови.
— Дивись, — кричала я, — намагаюсь, усе роблю для нас, люблю тебе. Та ти мені зовсім не приділяєш уваги, не говориш теплих слів… А я люблю тебе…
«Себе, себе, себе…» — розумів ти.
— Це я все роблю для нас. Як давно я просив тебе сплести мені светр, а тобі все ніколи…
І знову прірва. Мовчання, вакуум. А що казати далі? Навіщо? Слова всередині у кожного, а зрозуміти дано не всім.
Коли розійшлися, прірва здавалася ще більшою, нездоланною. Та думки були вже вільні. Вони снували, снували, аналізуючи й зважуючи, чіпляючись одна за одну. Чому так трапилося? Адже любили, горіли. І зараз заснути не можу, засиджуючись допізна, поки сон не зморить у кріслі, — тільки б не лягати у те порожнє ліжко… без тебе.
Наче самі собою потрапили до рук спиці та клубок м’якої, теплої вовни, що залишився ще від маминого рукоділля. Думка за думкою, петля за петлею. Отак і наші вчинки, слова, дії, зачіпляючись одне за одне, створюють картину наших стосунків.
Непомітно для мене половина светра була готова. І зараз, тримаючи його, відчувала у серці таке тепло, що жодний сон не міг би здолати. Тепер єдине бажання — закінчити справу. А далі що?
Телефонний спів повідомлення розігнав думки.
«Зустрінемося? Поговоримо? Скучив».
«Так. Завтра. У нашій кав’ярні».
На зустріч летіла, немов виросли крила. Плетений подарунок тихо лежав у пакеті, гріючи надію. «Усе налагодиться», — крутилося дзиґою.
Так і сталося.
— Ти дуже красива і дуже потрібна мені, — в його очах тієї миті купавсь увесь світ.
— Я сплела тобі светр… — пересилюючи стиснуте від хвилювання горло, вимовила я.
— Я тебе…
— Не треба, я зрозуміла… І я…
Нарешті ми сказали все зрозумілою для іншого мовою… Навчилися.
Ірина Мацко
Крихти
Не знаю, чому мені дістаються лише крихти… Я збираю їх, вириваю, бережу, плекаю та охороняю, а інколи й сама їх вигадую, уявляю і… здається, що вони й справді є. Та коли зовсім уже голод допікає, коли хочеться вити від бажання насититися — зриваюсь і вириваю їх у інших.
Чи втамовує голод пташина, коли збирає крихти? Довго, наполегливо, цілеспрямовано… Мабуть, утамовує.
Крихти любові, крихти щастя…
Коли вже вдасться вдосталь утамувати голод, що триває надто довго?
Книга, що лежала переді мною, якось несподівано опинилася поряд, ніби кликала зазирнути в неї.
Давно я не гортала Біблію…
Колись, іще маленькою, читала її під пильним оком бабусі, вважаючи, що не можна отак змушувати дитину читати, якщо вона не хоче, хай навіть Біблію. Утім, бабуся вважала інакше. Стара книжка, написана ще старослов’янською мовою, сторінка за сторінкою, ставала дедалі зрозумілішою та цікавішою. Однак на цьому моє читання закінчилось. І от зараз — ця Книга.
«Отож, пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!» (до Римлян 14:19).
«Терпіть одне одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження…» (до Колосян 3:13).
«Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!» (1-ше до Солунян 5:21).
Тримайтеся…
Боже, а чи буває абсолютне щастя? В усіх розуміннях? Кожна мить, кожна хвилина? Чи, може, ті крихти, які я збираю, і є щастям? Адже саме по крупинці зібравши, починаєш відчувати їхню вагу й цінувати. Щастя абсолютне не сприймалося б так, як його окремі миті, яких очікуєш і особливо гостро відчуваєш.
Моє серце й душу раптом заполонили особливі почуття. Радість, піднесення, блаженство і… щастя.
А й справді… Як же назвати, якщо не щастям, веселі очі діточок, що сяють здоров’ям? Теплі руки коханої людини чи коротке повідомлення «Як ти, рідна?» посеред робочого дня від дорогої людини, гарячі поцілунки при зустрічі? Рідний голос батьків, які радіють злетам і заспокоюють при падінні? Задоволені личка твоїх малят, коли даруєш їм казку?
Саме ці крихти і є щастям, любов’ю… Лише треба їх побачити й зібрати.
Ірина Мацко
Нашепчу вам сон на вушко
Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати, яка довга дорога додому.
А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?
Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Та завжди тягнуло якнайшвидше повернутися. Не те, щоби поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була лише в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.
Ще трошки, ще кілька хвилин… Уже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.
Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий і рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі — і за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх сонечок.
Замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.
— М-р-р-р-р-р, — муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік — мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.
— Хороше тобі, кицю, тут, удома, — прошепотіла я. — Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота. та нічого, головне, що я вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять. Піду до них. Привітаюся тихенько.
У дитячій кімнаті пахло молоком і. дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені, солодкі…
— Мої рідні… — притулилася щокою. Тільки носики сопуть. Лише б не розбудити.
Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, на порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши, і обійняли б міцно.
— Скучила за вами… Ой, як скучила! Хоч як би добре десь у світі було, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі. Погріюся трошки біля вас.
Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!
Коли ще були маленькі — старшенька, а потім і менший, — як я любила тримати вас на руках. Ви засинали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоби не розбудити, і лише вдихала ваш теплий запах дитини й молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилося. Мої дітки. Знайте, що я завжди буду з вами! Хоч би що сталося, хоч би як життя повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але вчитимуся, старатимуся, молитимуся за вас. Щоб у вас усе було добре, щоби ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але. ви мене навчите, добре, зайченята?
