Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Спочатку Анна злякалася, що хтось зі знайомих чи рідні може побачити їх із Адамом разом, проте, коли без жодних проблем в’їхали на Хорунщизну [15], їй трохи відлягло від серця. Тут в Адама власний будинок, і він, напевно, вирішив поселити її в себе. Уже зараз почувалася у відносній безпеці, а коли позаду залишився ще й сад готелю «De La Rus» [16], то й зовсім змирилася зі своєю долею. Добре все ж таки, що Адам живе в сепарації зі своєю дружиною — вона не перейматиметься тим, що у її чоловіка є коханка. Все одно щось там привело їхній шлюб до сепарації, а почуття — до охолодження. Поява коханки в житті Адама нічого не змінить.

Заспокоєна своїми думками та малолюдністю околиць, Анна обережно визирнула з-під крисів капелюшка. Вітер майже стих, сніг уже не падав, і навіть з-за хмар визирнуло сонце. Звичайний зимовий день. Довкола, щоправда, ще доволі багато снігу — повідгортати встигли лише дороги та стежки при парканах, але білі кучугури обабіч дороги та снігові шапки на будинках та деревах перетворили передмістя у казковий світ. Затишний, спокійний, відмінний від того, яким він буває за осінньої чи весняної негоди. Цікаво, де тут будинок Адама?

Анна ледь випростала в коліні ногу і знов роззирнулася довкола. Десь там, не надто й далеко звідси, у Духовній семінарії навчається Андрій. От тільки навряд чи вона коли-небудь наважиться зустрітися з ним. Своїм поводженням відмежувала себе від родини і вже не може розраховувати на підтримку. Шкода, бо з Андрієм їй зовсім не хочеться втрачати контакт.

Легку паніку Анна відчула лише тоді, коли вони зупинилися перед недобудованим будинком. Навіщо Адам привіз її сюди? Будинок ще не надається для того, щоб у ньому мешкати. У подвір’ї, щоправда, є стайня, а поміж дерев запущеного саду видно стару, ще не до кінця поруйновану хату. Але що то змінить?

Вона запитально глянула на Адама, а він, випереджаючи її запитання, заговорив сам:

— Сама бачиш, замешкати тут поки що не можна, але я мушу залагодити одну термінову справу і хочу, щоб ти зачекала на мене в старій хаті. Не бійся, ти не змерзнеш. Я розпалю вогонь у печі. Коли повернуся, знатиму, що робити далі й де ти тепер мешкатимеш.

Дивлячись на Адама, Анна не могла нічого зрозуміти. Він не збирається залишати її в себе? Хоче винайняти їй якесь помешкання і навідуватиметься до неї сам? Отже, вона житиме, як звичайна утриманка!

Опустивши голову і намагаючись не розплакатися, Анна відгорнула з колін сукно, підшите овечою шкурою, і спробувала звестися на ноги. Невже вона сподівалася, що якось інакше ввійде у його життя? Якою наївною вона була.

— Не треба плакати, — Адам легенько взяв її за руку. — Ти зараз зігрієшся, а потім я повернусь і ми з тобою разом поїдемо кудись пообідати. Не боятимешся залишитися тут сама?

Зітхнувши, Анна заперечно хитнула головою. Пізно якось боятися.

Провалюючись у глибокий сніг, вона пішла за Адамом до хати. Добре, що нікого з сусідів не видно. Вмерла би з сорому, якби знала, що хтось дивиться на неї зараз. Відразу зрозуміло, ким для чоловіка є жінка, якщо її таємно приводять у таке підозріле місце, як цей занедбаний будинок.

Опинившись усередині, Анна старанно обтрусила сніг із сукні, черевичок та панчіх і роззирнулася довкола. Помешкання занедбане, захаращене різним непотребом і справляє геть кепське враження. Навіть світло знадвору лише ледь-ледь пробивається крізь маленькі запилюжені вікна і ліниво вихоплює з напівтемряви декілька пошарпаних стільців та стіл, завалений ні на що не придатним мотлохом, а ще стару, обдерту шафу з перекошеними дверцятами та скинуте у кутку біля пічки заіржавіле залізяччя. Здається, єдина функціональна річ у будинку — піч, а також не цілком понищені стіл, лава та стільці.

— Зачекай, я протру лаву, — Адам дістав звідкись ганчірку, потім заходився розпалювати вогонь у печі. — Зараз стане тепліше. Принаймні, доки я повернусь, ти зігрієшся. Сильно змерзла?

Анна заперечно хитнула головою.

— Ні, не сильно.

— Літом тут краще. Колись сама побачиш… — Адам перехопив її розгублений погляд. — Зараз я не можу взяти тебе до себе. По-перше, будинок не добудований, по-друге, мені сплутали всі плани, і я мушу робити зовсім не те, що задумав. Віриш мені?

Вона здивовано глянула на нього.

— Не мусиш розуміти. При нагоді я тобі все це поясню.

Адам підвівся і вклав до рук Анни ключі.

— І нікуди не виходь, дуже тебе прошу. Я незабаром повернусь.

Зачинивши за ним двері, Анна невпевнено повела плечима. Дивне щось таке каже Адам. Хіба хтось може примусити його робити те, чого він не хоче? Не виглядає на чоловіка, якому можна вказувати, що і як він має робити.

Вона підійшла до столу і, знявши рукавичку, обережно провела пальцем по його поверхні. На столі залишилася чітка лінія, а на пальці — темна пляма. Усе довкола вкрите грубезним шаром пилу і треба пильнувати, щоб випадково не притулитися до чогось брудного та не зіпсувати собі одяг. Зовсім занепав будинок, а колись тут, напевно, хтось мешкав, хтось когось любив, народжував дітей, вмирав. Для когось цей будинок був найважливішим місцем на землі, а тепер нічого не залишилося — лише неясна тінь чужого зниклого життя і невитравний запах цвілі та запустіння.

Намагаючись ні до чого не доторкатися, Анна знов присіла на лаву. Раніше її власне життя було таким відносно бідним на події та зміни, а зараз вона ще не встигла зрозуміти, що з нею сталося вчора, як постали нові проблеми та зміни. Уже й незрозуміло, чого боятися. Може, того, що вона належить Адаму? Анна якось непевно пересмикнула плечима. Завжди мріяла саме про це, а зараз почувається так, ніби не переконана, що хотіла саме цього. Здається, світ ілюзій, який вона сама собі створила, був трохи інакшим, аніж дійсність, а мрії, які стали реальним життям, не мають захисту та незмінності нездійсненних бажань. Яка все-таки людина дивна істота — майже ніколи не почувається абсолютно задоволеною тим, що має. Навіть тоді, коли понад усе хотіла саме цього. Здається, найперша небезпека мрій — це те, що вони іноді здійснюються.

Анна розв’язала стрічки капелюшка і зняла його з себе. Звичним жестом поправила зачіску. Зрештою, жінка — це така істота, яка з часом пристосовується до всього. Навіть до того, до чого не мала б пристосовуватися.

Налаштувавшись на довге очікування, Анна дуже здивувалася, коли Адам повернувся вже за годину. Не виглядав задоволеним. Напевно, щось йому пішло не так. Але що?

Мимохіть глянувши на Анну, Адам нічого не сказав, лише машинально торкнувся її обличчя долонею і, зауваживши нерішучу усмішку у відповідь, теж усміхнувся, проте якось відсторонено — так, ніби й не до Анни.

— У тебе гарні очі, — раптом сказав він їй. — Хтось тобі вже говорив про це?

Здивовано глянувши на нього, вона промовчала. Яку відповідь на своє дивне запитання він сподівається отримати? Так чи ні? Жодна з них не є мудрою.

Вона запитально глянула на Адама, але він не дивився на неї. Здається, жодної відповіді не очікував. Сказав перше, що спало на думку. Насправді думає про щось своє.

— Я хотів відвезти тебе до родини, в якій ти могла б залишитись на декілька тижнів, але на час запустів до них приїхали родичі з маєтку і твоя там поява викличе непотрібний розголос.

Намагаючись вловити у словах Адама хоч щось для себе зрозуміле, Анна відчула дивний неспокій. Він не знає, куди її подіти? Вона обтяжує його?

— Я можу замешкати десь сама і…

Не очікуючи, доки вона договорить, Адам обірвав її на півслові.

— Панна твого віку не може мешкати десь сама. Якщо я тобі це дозволю — матимеш відповідну до того репутацію і таке ж до себе ставлення. Я відшукаю для тебе добропорядну родину, і ти житимеш там. Сподіваюсь, життя респектованої панни [17] тебе не лякає?

Невпевнено кивнувши, Анна не відповіла. І сама не знала, що налякало б її дужче, аніж те, що з нею вже сталося.