Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Бородатий підстаркуватий пастух у поношеному джеббе і гостроверхому повстяному кауку довгим блискучим ножем помішував у казанку. Потім відклав ножа вбік, витяг із шкіряної торбини вузлик із сіллю і почав присолювати вариво, мугикаючи собі під носа якусь пісеньку.
Це був слушний час для нападу. Зайнятий своєю справою пастух не чув тихих скрадливих кроків позад себе. Арсен на мить зупинився, ніби збираючись із силою перед сутичкою. Поволі заніс над головою камінь. І в цей час його ніби щось ударило в груди: рука з каменем затремтіла й опустилася вниз. До свідомості долинула рідна, знайома ще з дитинства пісня:
Ідуть воли із діброви,
А овечки з поля.
Розмовляла дівчинонька
З козаченьком стоя.
Він подався наперед і глухо скрикнув:
— Брате! Земляче!
Пастух від несподіванки випустив торбину з сіллю й отетеріло глянув на важенний камінь, що упав біля ніг незнайомця.
— Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка — згинь к бісовій мамі! — пробурмотів він, відступаючи назад.
Арсен з подивом і радістю пізнав у пастухові Свирида Многогрішного. Поспішив заспокоїти його:
— Не бійся мене, дядьку Свириде, я такий же невільник, як і ти… Пам’ятаєш запорожця Звенигору?.. У Гаміда, будь він проклят, погибали разом… А зараз помираю від спраги… Пити!.. Ради всього святого, дай мені пити! А потім розповім, як тут опинився…
Пастух, усе ще недовірливо поглядаючи на обшарпаного, зарослого, здичавілого незнайомця, в якому важко було пізнати дужого запорожця, витяг з–під кошми овечий бурдюк і дерев’яну чашку, налив сивуватого овечого молока, розбавленого водою.
— Пий, це айран…
Арсен жадібно припав до чашки, одним духом опорожнив: айран відгонив бурдюком, але був прохолодно–кислуватий і добре тамував спрагу. Після четвертої чашки відчув полегшення. Вогонь, що пік у грудях, поволі почав затухати…
Він сів біля багаття. Тепла п’янка млість розлилася по всьому тілу. З казанка запахло розвареним м’ясом і лавровим листом.
Арсен втягнув ніздрями запашний дух, наперед смакуючи ситий обід. Це помітив Многогрішний і гукнув свого напарника, що був коло отари.
— Гей, хлопче, ходи обідати!
Через кілька хвилин підійшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то був Яцько.
— Як ти сюди потрапив, братику?
Хлопець упізнав козака. Очі його заблищали від радості, ніби він зустрів рідного батька.
— Нас Гамід подарував зятеві Ферхаду. Не хотілося їхати від своїх людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене поставили підпасичем до дядька Свирида. — І тихо додав: — Дядько Свирид став потурнаком… [55]Через те йому деяка полегкість. Бачиш — ходимо без наглядачів, маємо що їсти й пити, на ногах і руках не бряжчить залізо… А іншим невільникам — біда! Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звірі…
Тим часом Свирид Многогрішний навитягував з казана на потріскане і досить брудне дерев’яне блюдо тушкованої баранини, розкинув на землі засмальцьовану бурку:
— Прошу, земляче. Чим багаті, тим і раді.
Арсенові здалося, що ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Пастухи підкладали йому більші й ніжніші шматки м’яса, які він запивав кислуватим айраном. Коли втамував голод, розповів землякам про втечу від Гаміда і поневіряння в пустелі. Подиву слухачів не було меж. Яцько дивився на Звенигору з захопленням. Дізнавшись, що втікач за три дні перетнув безводну пустелю, вигукнув:
— Не може бути! Тут майже п’ятдесят фарсахів! Турки це нагір’я називають Карашайтаном — чорним чортом, бо не один сміливець знайшов там загибель.
— Мені пощастило, я натрапив на вас, — усміхнувся Арсен. — Інакше б і я наклав головою.
Після ситого обіду його потягло на сон. Очі злипалися, голова падала на груди.
Це помітив Многогрішний.
— Е–е, друже, ти не тільки пити і їсти захотів, а й спати… Ось я простелю тобі в холодочку — і спи на здоров’ячко!
Він розіслав під скелею кошму, в узголів’я помостив джеббе. Арсен ліг, з хрускотом розправив стомлене тіло.
— Розбудите, коли що, — попросив пастухів, засинаючи.
Він проспав мало не добу і прокинувся від того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очі, побачив перелякане обличчя Яцька.
— Арсене, вставай! Тікай за скелі! Їде наш хазяїн Ферхад! — шепотів хлопець.
Сон — мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тікати вже було пізно. До них галопом під’їхав молодий круглолиций турок на карому коні. Арсен зразу впізнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього сукна. На голові — білий тюрбан, при боці — крива шабля, всипана дорогоцінним камінням, а за поясом — пістолі, оздоблені перламутром. Кінь важко поводив спітнілими боками: видно, верхівець полюбляв швидку їзду або ж поспішав.
— О, Ферхад–ага! Салям! — вклонився Яцько. — Ви самі? Що змусило шановного господаря їхати на пасовище? А де ж наглядачі?
— Наглядачі помчали до інших отар… А я — сюди, щоб розім’яти застояного коня, — промовив скрипучим голосом Ферхад. — Женіть отару додому. Приїхав покупець — продавати будемо. Та не баріться! Чуєте?
— Чуємо, — відповів Яцько.
Ферхад скочив з коня.
Не звертаючи уваги на Арсена, — він, мабуть, прийняв його за дядька Свирида, — кинув повід Яцькові. Пройшовшись біля вогнища і розім’явши ноги, оглянувся і тільки тоді помітив незнайомця. Лице його витяглося від подиву. В очах промайнула підозра. Він поклав руку на ефес шаблі і запитав Яцька:
— Це хто?
Яцько на мить завагався.
— Це подорожній, — сказав невпевнено і показав рукою в бік пустелі. — Він прийшов звідти…
Ферхад обвів поглядом заросле обличчя втікача, розбите в дорозі взуття і припорошений одяг. Його не задовольнила туманна відповідь. Він підійшов ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, ніби хотів обнюхати незнайомця.
— Хто ти?
— Я погонщик мулів у каравані одного купця з Болгарії, відбився від каравану і мало не загинув у пустелі.
— А, гяур, — процідив турок. — А може, ти просто втікач–невільник? Га? Ану, покажи руки?
Він раптом схопив Арсена за рукав, закотив його і побачив червоно–сизі рубці від кайданів.
На якусь мить турок розгубився від несподіванки і відсахнувся. Цим скористався Арсен. Могутній удар у щелепу звалив Ферхада на землю. Вирвавши у ворога з–за пояса пістоль, ще двічі стукнув руків’ям по голові. Ферхад зіпнув ротом і затих.
Усе трапилося так несподівано, що Яцько встиг лише вигукнути:
— О лихо! Що ж тепер буде!?
З долини біг, розливаючи з дерев’яного відра овече молоко, Многогрішний.
Арсен скинув з себе дрантя і нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив до бока шаблю, за пояс засунув пістолі. Коли прибіг Многогрішний, то спочатку не впізнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, і почав голосити над тілом хазяїна. Та зрештою старий помітив, що хазяїн лежить майже голий. Він ошаліло глипнув на Звенигору.
— Що ти наробив, розбишако? — з кулаками налетів пастух. — Тепер же нас живцем з’їдять! Ти сів на коня — та й шукай вітра в полі! А нас… О ідоле проклятий, ти й не знаєш, які муки придумає старий господар! Випустить з нас усю кров — крапля по краплі! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очі, відріже вуха, вирве язик!.. Ніхто ж не посвідчить, що це не ми з Яцьком убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогодні вечором або завтра вранці нас схоплять, як шакалів, і закатують до смерті… О–о!
Яцько стояв збоку розгублений і мовчки спостерігав, як дядько Свирид то виказував Звенигорі, то кидався до тіла хазяїна, то бив з розпуки себе в груди, рвав на голові чуприну. Арсен з посмішкою дивився на переживання старого, але скоро це йому набридло.
— Годі, старий! Замовкни! — гукнув сердито. — Знайшов родича, дідько б його забрав! Невже ти довіку найнявся до нього в найми?
— Довіку? — перепитав збентежено Многогрішний і закліпав маленькими почервонілими очима, та, бачачи, що Звенигора не збирається його бити, знову підвищив голос: — Довіку чи ні, а раніше строку не хочеться помирати. Якщо тобі, запорожцю, забажалося до чортів у пекло, то не тягни за собою інших!..
