Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

Та згодом, коли знеможена Жанна пішла спочивати, жахлива бабега змалювала своїм придворним усе навпаки. Буцімто сама Жанна просила звінчати її сина з Марго хоч би й по-католицькому, аби тільки скоріше. Після цього всі почали докучати Жанні: дворяни-протестанти — гнівними докорами, а почесні фрейліни Катерини без кінця щебетали про чудовного принца, скоре прибуття якого тішило їх, мов дітей. Ті почесні фрейліни всі до одної, правда, ніякої честі вже не мали, зате щедро дарували насолоду, тільки-но котрій з них моргне оком їхня безсоромна володарка. А тепер їм, мабуть, доручено було якнайвідвертіше демонструвати вразливій Жанні всю розбещеність цього двору, щоб швидше її зморити. Вечорами, а то навіть ще й за дня, там робилось таке, мов у якомусь непристойному домі. Тільки Марго, наречена, лишалась осторонь того.

Флорентійський килим

Мати Анрі не могла заперечити, що принцеса Маргарита Валуа поводиться пристойно і що постать вона має бездоганну, хіба тільки занадто туго шнурується. Обличчя у неї було біле-біле, погідно-веселе, мов небо, — так висловився один придворний на ім'я Брантом [42]; проте Жанна, звичайно, добре бачила, де там манірність і де білило. Його тут накладали так густо, як хіба лиш в Іспанії. І в лестощах придворні тут не знали міри, ніби ідоловірці. Жанна якось спостерігала з безпечної відстані одну з тих безбожних процесій, головною дійовою особою в якій був не священик і не єпископ; ні, предметом поклоніння і дворян, і народу була Марго, що вся блискотіла перлами та самоцвітами, обсипана ними з голови до ніг. Простолюд обабіч дороги ставав на коліна. А хто йшов у самій процесії, того ніби несло потоком. Над юрмищем аж гуло від мурмотіння, схожого на молитви. То було видиме блюзнірство.

Коли Марго повернулась до замку, Жанна переказала, що просить її зайти до неї в кімнату, і вона зразу прийшла— ще в парадному вбранні й усіх коштовностях. Жанна мимохіть відзначила, що в цієї обожнюваної красуні відвислі щоки — чи принаймні вже можна було передбачити, що вони в неї відвиснуть, ледве-но вона трохи постарішає, і помалу з неї зробиться викапана стара Катерина.

— Люба доню, — сказала Жанна ласкавіше, ніж хотіла. — Ти вродлива й доброчесна. Єдине моє бажання— щоб ти й лишилась такою. І твій чоловік буде справді щасливий.

— Хочеться сподіватись, люба матусю, що вроди моєї ви не перебільшуєте. Що ж до моїх моральних чеснот, то мушу зізнатися, що вони куди мізерніші. Я не дістала виховання — чи, краще сказати, дістала зовсім безладне.

— А говорите ви дуже доладно, — сказала Жанна, вже звертаючись до майбутньої невістки на «ви». А красномовна Марго тим часом згадала виховний прочухан, який перепав їй від матері й брата за те, що вона спала з Гізом. Ох! Коли ж то вона знов матиме цю втіху? Пані Катрін відіслала його геть від двору перед тим, як мала приїхати свекруха. Він незабаром одружиться, і вона втратить свого любого, коханого! У сердешної трохи не виступили на очах сльози. Та вона вчасно згадала про підмальовані вії, з яких тоді потече фарба, і про гладенькі щоки, що швидко вкриються зморшками від солоної води. Отож краще не починати.

А Жанна говорила далі:

— Мій син — сільський юнак, але все ж таки він королівський син. Він вояк, а тому має і почуття честі, й скромну шляхетність — дві якості, властиві справжньому воякові.

— А добрість і честь — те саме. Я читала у Плутарха… [43]

— Моєму синові я теж давала читати Плутарха, тому він добре вміє вибирати собі взірці серед великих людей. Хоч я й кажу, що він простий, та це не означає, що він тупий. Його розум іде від живого серця, а не від марнолюбних мудрощів і мальованих гробниць [44]!

Марго підхопила, докінчуючи цей портрет:

— Кров у ньому королівська, проте цілком здорова, і розум його майже не свідомий власної витонченості.

Усе це була пряма протилежність їй самій, тому вона й угадала так легко. А сердешна Жанна подумала, що це їй уже пощастило такою ревною хвалою синові проникнути до серця його нареченої. І вона необачно звірялась їй далі:

— Ох, як же хотілось би мені, люба доню, щоб ви обоє після шлюбу покинули цей двір! Бо тут панує розпуста. Вона доходить до того, що тут жінки самі набиваються чоловікам.

— І ви це помітили? — зітхнула Марго. — Так, гарного мало.

— Живіть удвох у мирі й згоді чимдалі звідси! У мене є маєтності в Вандомському графстві, там ви будете володарями, замість провадити життя тут, при французькому дворі, в пустих, марних розкошах — як оця сьогоднішня процесія. Я ж бачила ваших вельмож: на одному було стільки коштовностей, що й у сто тисяч екю не вбереш! Та господь хоче, щоб його вшановували не так, він велить, щоб ми не хизувались, а боролися ради нього. Люба доню! Ми всі не безгрішні, але протестанти тримаються не тільки царства сьогосвітнього, і це нас виправдує. Ми вміємо жити в бідності, серед небезпек і довго чекати в ім'я вільності, а вільність у бозі.

Королева Наваррська нарешті замовкла, переводячи дух. Вона втупила вимогливий погляд у біле обличчя принцеси Марго, а та зовсім заплющила очі. Марго думала: «Так, вони небезпечні! Моя мати, безперечно, має рацію, ці гугеноти — велика небезпека. Доведеться вжити проти них якихось рішучих заходів — та у мами, як я здогадуюсь, якраз це на думці. Вона тільки відкладає, поки не прибере під своє крильце мого Анрі, цього сільського юнака, чесного вояка з живим серцем і ще з чимсь, що мене саму цікавить куди більше». Так думала Марго; а Жанна тим часом стисла рукою її коліно — так, ніби вже заволоділа нею. Але в тому стискові було й щось благальне.

— Переходь до нас! — промовила Жанна отим своїм другий голосом, лунким, як дзвін. — Прийми істинну віру! Ти будеш щасливіша, ніж могла будь-коли сподіватись. І наша країна спізнає мир і єдність.

— А чиїм коштом? — спитала сестра Карла Дев'ятого, не розплющуючи очей. «Ні, цього, звісно, не буде», — вирішила вона сама для себе. Та водночас вона помітила, що ця дивна жінка збирається вчинити щось зовсім непристойне. «Її рука на моєму коліні напружилась, вона видимо хоче на нього зіпертись, а сама вже зсувається з крісла. Якщо я зараз її не підхоплю, вона впаде мені в ноги».

І Марго хутко схопила Жанну за руку.

— Пані, ви занадто високої думки про мене. Я, можливо, лиш те, що ви називаєте мальованою гробницею. Одначе мій брат — король Франції. І мій батько теж був король, і теж католик, і моя віра та сама. Тут нічого не вдієш, навіть якби я захотіла. Я, дочка католицького королівського роду, не можу уявити себе на вашій проповіді. Та це не означає, що ваш син муситиме ходити до обідні: я не затята.

— Отже, ти хочеш зостатися з ним при цьому розпусному дворі? — спитала Жанна вже тверезим, холодним тоном, знов перейшовши на «ти» — цей раз щоб показати зневагу. Злість, що закипала в ній, вона згнітила в ім'я своєї вищої мети, якої не можна було занедбувати. Хто ця дівчина, так нескромно напахчена мускусом? Що може змінити чи зупинити її лиха воля?

— Ох! — ледь зітхнула Марго, сповнена добродушного співчуття й навіть жалю до цієї нещасливої жінки. — Ваш син, напевне, дуже скоро навчиться, як поводитись при дворі. Я ладна опікуватися ним. Хоч я й не можу стати протестанткою, але почуваю, що зумію вжитися з простим, суворим протестантом. — Вона сказала ще багато, бо принцеса Валуа вміла говорити. Але кожне її слово було не до речі, ще дужче налаштовувало матір Анрі проти неї, тільки Марго не могла того знати. Зате їй чомусь пригадалась іще й менша сестра її нареченого, ця непомітна дівчинка, про яку вона досі ні разу й не подумала. Правда, Марго згадала її ще й тому, що ледь хитнулися двері суміжного покою — чи, власне, флорентійський килим, яким вони були завішені. І Марго сказала піднесено: