Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

— Що це за проява, он там, у кутку навпроти? Дивиться на мене так, ніби цілком проковтнути хоче, і вусищами пряде, як старий кіт перед здобиччю.

— Отой? — спитала Ану ся, показуючи білі зубки. — То пан Харламп.

— Що це ще за поганин?

— І зовсім він не поганин, а литвин, ротмістр із хоругви пана віленського воєводи, котрий нас супроводжує аж до Варшави і там чекатиме на воєводу. Ви, пане Міхале, не ставайте йому на дорозі, бо це великий людожер.

— Це я бачу, бачу. Але якщо він людожер, тут є жирніші від мене: чому тоді він на мене, а не на інших зуби гострить?

— Бо… — почала Ануся і тихенько захихотіла.

— Бо що?

— Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.

— От тобі й маєш! — весело вигукнув пан Володийовський. — То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: «Як татарська орда, ти береш в ясир corda!» Пам’ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!

— На своє нещастя! — відповіла, опустивши оченята, Ануся.

— Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?

— Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.

— Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип’ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.

— Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.

Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.

Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.

— Пане Міхале, — спитав він, — а що то за кізонька?

— Панна Анна Борзобогата-Красенська, княгинина нахлібниця.

— Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка — ух!

— Нічогенька, нічогенька!

— Вітаю, ваша милость!

— Дай спокій, добродію. Це наречена пана Підбип’яти або майже наречена.

— Пана Підбип’яти?.. Побійся Бога, ваша милость! Адже він обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому хіба що за коміром її носити! Або ж на вусах вона у нього могла б примоститися, як муха. Скажеш таке…

— Еге, вона ще прибере його до рук. Геркулес був міцніший, а все-таки жінка його осідлала.

— Тільки б рогів йому не наставила, хоч я перший тут постараюся, не будь я Заглоба!

— Не переймайся, таких, як ти, буде багато. Хоч насправді вона дівчина з гарної родини і чесна. Кручена трохи, бо молода, але ж вродлива.

— Шляхетний ти кавалер, тому й хвалиш її… Але що кізонька, то кізонька.

— Врода притягує людей. Он той ротмістр, exemplum [21], здається, страшенно в неї закоханий.

— Чи ба! А ти поглянь ліпше на того крука, з котрим вона розмовляє, — що то за чорт?

— То італієць Карбоні, княгинин лікар.

— Бачиш, пане Міхале, як у нього пика мов ліхтар сяє, а баньки закочує, як у delirium [22]. Ех, кепські справи у пана Лонгіна! Я трохи на цьому знаюся, бо замолоду не одного навчив… Іншим разом розкажу твоїй милості, у яких я бував бувальцях, а якщо маєш охоту, хоч зараз послухай.

І пан Заглоба почав нашіптувати щось малому рицареві на вухо й підморгувати сильніше, ніж зазвичай, але тут настала пора від’їздити. Князь сів із княгинею в карету, аби після довгої розлуки дорогою наговоритися досхочу. Панни повсідалися в коляски, а рицарі посідали на коней — і всі рушили.

Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто-густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по-турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.

Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші — повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого — шабля, а у тих, хто служив нині або колись, — за сидінням іще на два лікті стирчали списи.

За ридванами бігли собаки — лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, — вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.

Раз у раз до княжого почту підскакували кінні жовніри і слуги, вимагаючи пропустити того чи того сановника, або питаючи, хто їде. Та, почувши у відповідь: «Воєвода руський!» — негайно давали знати про це своїм панам, котрі враз звільняли дорогу, а ті, хто був попереду, збочували, щоб бачити князівський кортеж. На привалах довкола товпилися жовніри і шляхта, аби потішити зір спогляданням найбільшого ратника Речі Посполитої. Не бракувало й віватів, на які князь відповідав подячно, бо, по-перше, від природи був прихильним до людей, а по-друге, прихильністю своєю сподівався привабити чимбільше охочих на бік королевича Карла, котрих і так уже привабив чимало тільки завдяки своєму вигляду.

Із такою ж цікавістю натовп дивився на князівські хоругви, на тих «русинів», як їх називали. Вони вже не були такі обдерті й змарнілі, як після старокостянтинівської битви, бо в Замості князь видав хоругвам нову форму, і все-таки на них дивилися як на заморське диво, адже за уявленням жителів найближчих до столиці околиць русини з’явилися з іншого кінця світу. Тож усякі дива розповідали про ті таємничі степи і бори, в яких родяться такі лицарі, милуючись їхніми засмаглими обличчями, обпаленими вітрами Чорного моря, гордовитістю погляду й суворістю постави, запозиченою у диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів було звернено на пана Заглобу, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, озирався так гордо й пихато, так страшно поводив очима, що в натовпі ураз зашепотіли: «Он той має бути між ними найдоблесніший рицар!» А інші казали: «Цей, мабуть, силу-силенну душ із тілом розлучив. От лютий змій!» Коли такі слова долинали до вух пана Заглоби, він намагався прибрати якнайсердитішого вигляду, щоб не показати, яка втіха лоскоче його душу.

Часом він озивався до натовпу, часом глузував із когось, а найбільше із литовських регулярних хоругов, у яких вояки з важкої кавалерії носили на плечах золоті нашивки, а з легкої — срібні. «Блищить як злото, а всередині болото!» — кричав декому із вояків пан Заглоба, і не один із них, засопівши, хапався за шаблю, скреготів зубами, але, збагнувши, що це жовнір із воєводиної хоругви, спересердя спльовував і відмовлявся од наміру зчепитися.