Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
Еймс кивнув. Оллі втягнув у себе крізь Купол нову порцію повітря. Це було схоже на дихання крізь цупку, брудну ганчірку.
— Ну, і ще сходи. Якби вони були дерев'яними, а не з бетонних блоків, я би звідти ніяк не вибрався. Та спершу я й не намагався. Я просто заповз назад під бараболю, бо в льоху було так гаряче. Верхні картоплини в купі спеклися в мундирах — я чув їх запах. Потім стало важко втягувати повітря і я зрозумів, що й другий балон також кінчається.
Розповідь перервалася, хлопець затрясся в пароксизмі кашлю. Опанувавши себе, він продовжив.
— Мені, в основному, хотілося просто почути чийсь людський голос перед тим, як померти. Я радий, що це був ти, рядовий Еймсе.
— Оллі, мене звуть Клінт. І ти не помреш.
Але очі, що дивилися крізь брудну щілину на споді Купола, немов очі когось, хто споглядає з-за скельця крізь віко труни, здавалося, знають іншу, правдивішу правду.
Коли зумер завівся наступного разу, Картер вже знав, що воно таке, хоча цей звук збудив його з позбавленого сновидінь сну. Бо в його душі чаївся намір більше не спати насправді, допоки все це не скінчиться або він не помре. Це діє інстинкт виживання, гадав він: безсонний вартовий у глибині мозку.
Цей другий раз трапився приблизно о сьомій тридцять суботнього ранку! Він це знав, бо мав годинник того типу, що освітлюється, якщо на ньому натиснути кнопку. Автономні світильники погасли серед ночі, і в протиатомному сховищі панувала суцільна темрява.
Він сів і відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. Ствол ліхтарика, котрим він користався минулого вечора, вирішив Картер. Він потягнувся в той бік, намацав його і ввімкнув. Він містився на підлозі. Великий Джим на дивані. Це Великий Джим і штовхнув його ліхтарем.
«Авжеж, він зайняв собі диван, — подумав Картер ображено. — Але ж він бос, врешті-решт».
— Давай, синку, — промовив Великий Джим. — Катай якомога швидше.
«Чому це я? — подумав Картер… але промовчав. Бо так воно й годилося, все робити мусив він, бо бос був старим, бос був товстим, у боса було хворе серце. І звісно ж, тому, що він був босом. Джеймсом Ренні, імператором Честер Мілла.
«Імператор вживаних машин, ось ти хто й нічого більше, — подумав Картер. — І тхнеш ти потом і сардиновою олією».
— Катай, — роздратовано. І злякано. — Чого ти ще чекаєш?
Картер підвівся, промінь ліхтарика затанцював по вщент напакованих полицях бункера (сила-силенна бляшанок сардин!), і вирушив до кубрика. Один автономний світильник там ще працював, але вже ледь-ледь, ось-ось зовсім погасне. Зумер тепер чувся голосніше, безперервним «АААААААААААА». Звук наближення фатуму.
«Нам ніколи звідси не вибратися», — подумав Картер.
Він націлив промінь ліхтарика на ляду люка перед генератором, котрий продовжував видавати монотонне, дражливе гудіння, яке чомусь нагадало йому його боса під час босового ораторства. Либонь, через те, що обидва ці звуки зводилися до однакового тупого імперативу: «Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене! подай мені пропану, подай мені сардин, подай мені неетильованого преміум бензину для мого «Гаммера». Нагодуй мене. Все одно я помру, а тоді й ти помреш, але кого це обходить? Кого це к херам бодай трішки цікавить? Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене».
У сховку під лядою тепер залишалося лише шість балонів пропану. Ось він замінить той, що вже майже спорожнів, і їх залишиться п'ять. П'ять сраних маленьких балончиків, не більших за ті, якими живляться «Блакитні носороги», залишаться між ними й загибеллю від удушення, коли відмовиться працювати очисник повітря.
Картер витяг один балон зі сховку, але тільки поставив його біля генера.
Незважаючи на це розпачливе «АААААААААААА», він не збирався замінювати поточний балон, поки той не спорожніє цілком. Аж ніяк. Ані-ні. Як ото кажуть у рекламі кави «Максвел Хаус», смакуй до останньої краплини.
Але цей зумер умів-таки діяти людині на нерви. Картер було подумав, чи не пошукати вимикач і заглушити його, але ж як тоді вони дізнаються, що в генера кінчається паливо?
«Точно пара пацюків, що впіймалися під перекинутим відром, ось ми хто».
У голові в нього заскакали цифри. Шість балонів залишилось, кожного вистачає на одинадцять годин. Вони могли б вимкнути кондиціонер, і тоді тривалість одного балона збільшиться до дванадцяти чи й тринадцяти годин. Будьмо обачні, зупинимося на дванадцяти. Дванадцять помножити на шість… ага, порахуємо…
Це «АААААААААААА» робило математичні вправи важчими, ніж вони мусили б бути, проте він нарешті вирахував. Сімдесят дві години між ними й жалюгідною смертю від удушення отут, серед темряви. А чому темрява? Бо ніхто не попіклувався замінити батареї в автономних світильниках, ось чому. Їх, либонь, не міняли вже років з двадцять, якщо не більше. Наш бос економить гроші. І чому тут лише сім маленьких сраних балонів, у погрібці, коли на РНГХ їх було нагромаджено ледь не більйон, тільки й чекали, щоб вибухнути? Бо наш бос любить, щоби все було саме там, де він наказав.
Отак, сидячи тут, слухаючи оте «АААААААААААА», Картер пригадав одну з примовок свого батька: «Пошкодуєш пенні, втратиш долар». Це геть-чисто про Ренні. Ренні — імператора вживаних машин. Ренні — крупного політика. Ренні — наркобарона. Скільки він заробив на своїх операціях з наркотою? Мільйон доларів? Два? І вони щось зараз значать?
«Він, мабуть, їх ніколи б не почав витрачати, — подумав Картер, — і зараз він, товста срака, їх не тратив би. Нема на що їх тут, у бункері, витрачати. У нього тут сардин більше, ніж він здатен зжерти, і все задарма».
— Картере? — долинув крізь темряву голос Великого Джима. — Ти там збираєшся міняти балон, чи ми так і будемо слухати це виття?
Картер вже було відкрив рота, щоб крикнути, що їм варто ще почекати, що важить кожна хвилина, але раптом оте «ААААААААААА» врешті припинилось. А також і «пі-пі-пі» очисника повітря.
— Картере?
— Я якраз цим займаюсь, бос.
Затиснувши ліхтарик під пахвою, Картер відтягнув порожній балон і поставив новий на металеву платформу, де вистачило б місця для балона, вдесятеро більшого, і підключив конектор.
Кожна хвилина важить… а чи воно так? Чому це так, якщо все одно кінець-кінцем це призведе до удушення?
Але конвоїр на шляху до виживання всередині нього вирішив, що це лайно питання. Конвоїр виживання вирішив, що сімдесят дві години таки важливий строк. Бо хтозна, що може трапитись? Військові хлопці можуть нарешті вичислити, як їм розколоти цей Купол. Він може навіть сам собою зникнути, так само несподівано й незбагненно, як був з'явився.
— Картере? Що ти там робиш? Моя нікчемашна бабця рухалася швидше, а вона ж уже мертва!
— Вже майже закінчив.
Він перевірив, чи щільно прилягає конектор, і поклав великий палець на кнопку стартера (гадаючи, що якщо стартерний акумулятор маленького генератора такий само старий, як і ті батареї, що живили автономне освітлення, їм зараз буде непереливки), та раптом застиг.
Сімдесят дві години, це якщо їх тут двоє. Але якщо б тут сидів він сам-один, цей термін можна було б подовжити до дев'яноста, а то й сотні годин, особливо, якщо вимкнути очисник, поки повітря не стане зовсім спертим. Він пропонував цю ідею Великому Джиму, але той сходу її відкинув.
— Маю слабке серце, — нагадав він Картеру. — Чим затхліше повітря, тим більш імовірно це в мені відгукнеться.
— Картере? — голосно, вимогливо. Цей голос ліз йому до вух так само, як сморід тих сардин до носа. — Що там таке відбувається?
— Все готово, бос! — гукнув він і натиснув кнопку. Стартер застрекотав, і генер відразу ж завівся.
«Треба мені поміркувати над цим», — подумав Картер, але конвоїр виживання вважав інакше. Конвоїр виживання вважав, що кожна втрачена хвилина — змарнована хвилина.
