Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…
— Невже вас очаківські міліціонери бояться?
— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!
— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.
— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.
— Добре, — погодився Ігор.
Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів їхніми листочками. Ігор подивився вгору. Кілька зірок вже прокололи небо і крізь отвори, які вони зробили у пітьмі, світили вниз. Ігор знайшов долоню Валі, ніжно взяв її у свою, ніби боявся, що жінка забере руку. Але Валя не забрала. Тепер вони йшли, тримаючись за руки і не дивлячись одне на одного. Ніби насолоджувались нічною прогулянкою, і цього їм було досить.
За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.
— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.
Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.
Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.
Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.
— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!
— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.
— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.
— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.
— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!
— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.
Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.
— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.
— Зазвичай я рішучий, — промовив Ігор і зніяковів, почувши у власному голосі вагання.
— Рішучі, коли бандитів ловите? — серйозно поцікавилась руда Валя.
Ігор кивнув.
— А що, їх так багато?
— Кого?
— Бандитів, — Валя дивилась просто йому в очі.
Ігор знизав плечима.
— Років через п’ятдесят їх стане ще більше, — задумливо промовив він.
— Через п’ятдесят років? — очі Валі стали круглими. — А в газетах пишуть, що через двадцять років їх взагалі не буде! Перевиховають усіх на вчителів, інженерів, щоб країні користь була.
— Газетам не варто вірити, — почав було Ігор і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. — Варто. Варто, звичайно, вірити газетам. Та треба й самій розуміти…
— Я більше книжки люблю. В газетах одні лише факти. А в книжках і факти, і романтика. Я Вадима Собка читала…
— Це хто? — здивувався Ігор.
— Невже ви не знаєте? Письменник, всесвітньо відомий. Дві Сталінські премії отримав ще до смерті Сталіна!
— Не читав, — признався хлопець.
— Шкода, що я книжку вже в бібліотеку повернула… Ви зайдіть туди, запишіться! А то будете, як міліціонер з анекдоту!
— З якого ще анекдоту? — Ігор вдав, що сердиться.
— Вибачте, ну, з того, де два міліціонери радяться, що третьому на день народження подарувати. Один каже: «Давай купимо йому книжку!» Другий відповідає: «Не треба, у нього вже одна є!»
— В мене вдома більше, ніж одна книга, — усміхнувся Ігор.
Усміхнувся, і йому здалося, що Валине обличчя, її очі, уста, такі соковиті й спокусливо-гордовиті, зовсім поряд. Ігор обійняв жінку і пригорнув до себе. Спробував поцілувати, але зразу відчув, як його зупинила і відсторонила сильна рука.
— Не треба, — голос Валі пролунав м’яко, вибачливо. — Я нездорова… Може статись, й ви заразитесь.
Ігор завмер, не розуміючи, його охопив страх.
— Заражуся? Чим?
— Я не знаю, як ця хвороба називається. Вона передається людині від риби. То кашель з поганим присмаком у роті, то очі сльозяться… І дітей не можна мати… — Останні слова Валя промовила важко, з натугою. Ніби ось-ось заплаче. Але стрималась. Помовчала кілька хвилин. Потім глянула на небо. На ньому сяяли зорі. Далеко над морем плив серпик місяця. В його світлі сріблом мигтіли маленькі хвильки.
— І що? — обережно порушив тишу Ігор. — Хіба не можна вилікуватися?
— Напевно, можна. Лікар сказав, що вилікує мене, якщо я від чоловіка до нього піду… Хіба ж так можна?!
— Треба на цього лікаря поскаржися! — обурився Ігор.
— Кому? — очі і уста Валі знову були зовсім поруч. Та погляд її був такий сумний, що в нього й думки вже не виникало про поцілунок.
— Як прізвище лікаря? — запитав Ігор, відчуваючи себе справжнім міліціонером.
— Не треба, — Валя махнула рукою. — Може, він мене кохає і те, що цю хворобу можна вилікувати, просто вигадав?
У будинок Івана Ігор повернувся після опівночі. На кухні світилося. За столиком сидів молодий господар і читав «Огоньок». Почувши кроки на порозі, відклав журнал і встав.
Двері в дім були незамкнені. Ігор зайшов на кухню, кивнув. Сіли обидва біля столу.
— Може, вина? — запитав Іван. — Тільки я не буду. Я вже дві склянки випив.
— Слухай, — Ігор витягнув з кишені галіфе сотенну купюру. — Тут у вас поліклініка чи лікарня?
— Лікарня.
— Знайди лікаря, до якого Валя зверталась. Дай йому гроші і візьми історію її хвороби або просто діагноз. Зрозумів?
Іван заперечливо похитав головою.
— Знайдеш лікаря, який лікував руду Валю, і дізнаєшся у нього, на що вона хворіє! Зрозумів? Нехай він напише на папері.
Тепер Іван зрозумів, що від нього вимагають. Він згідливо кивнув, ховаючи сотку до кишені піджака.
— Я пішов спати, — сказав Ігор, підводячись з-за столу. — Піду вранці. Повернусь за кілька днів. Добраніч.
Ігор зайшов до кімнати, не вмикаючи світла. Він вже напам’ять знав, де стоїть старовинний диван з високою спинкою, де крісло, де тумбочка. Роздягнувся, навпомацки склав на табурет міліцейську форму, ліг під теплу ватяну ковдру і заснув.
14
Уранці в Ігора боліла голова. В спальню заглянула мати, стурбовано подивилася на сина, який лежав у ліжку, і щезла, тихо зачинивши двері за собою. Повз будинок проїхав трактор, і відразу, збадьорений гарчанням трактора, Ігор встав з ліжка. На обличчі — хвороблива незадоволена гримаса. Світ довкола наповнювався неприємним дражливим гомоном, і голова Ігора, наче особливий порохотяг, втягувала цей гомін, змішувала, струшувала і доводила до гудіння.
Погляд упав на звично акуратно складену міліцейську форму на табуреті. Ігор простягнув руку й обмацав форму. Дві пачки рублів були на місці, золотий годинник також. А от якийсь невеличкий предмет, схожий формою на флакончик з валеріанкою, зупинив на мить шум у голові і змусив замислитися.
Ігор витягнув з-під гімнастерки галіфе, струсив їх, щоб розправити штанини. Витягнув чорний тубус з фотоплівкою. Ігор втупився у касету застиглим поглядом, якась тоненька непрозора завіса відділяла його свідомість від розуміння: яким чином ця касета потрапила до кишені?
— Ти встав? — у дверях знову з’явилось мамине обличчя. — Їсти будеш? Ти ж знову під ранок повернувся!
Ігор обернувся. Лице матері було стурбованим.
