Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Яків Ки­ри­ковнч сів на кріслі й оки­нув оком не­ве­лич­ку світли­цю з ни­зенькою сте­лею з сво­ло­ка­ми. Світли­ця бу­ла обс­тав­ле­на гар­ненько, але з пре­тензіями. В кут­ках на ко­син­чи­ках ма­нячіли скляні цяцькові ваз­ки з па­пе­ро­ви­ми й крам­ни­ми квітка­ми, котрі вже дав­но збляк­ли, поп­ри­па­да­ли по­ро­хом і бу­ли схожі на сухі бу­дя­ки. Скрізь по вікнах і долі ко­ло вікон стриміли по­жовклі й дав­но не по­ли­вані ва­зо­ни. Лад­ковська час­то за­бу­ва­ла за їх і не по­ли­ва­ла по тиж­ню, хіба вже най­мич­ка або нянька, ба­га­то більше кмітли­ва за ха­зяй­ку, з ми­ло­сер­дя ря­ту­ва­ла ва­зо­ни од наг­лої смерті.

О. Лад­ковський роз­го­во­рив­ся в док­то­ром про своє жит­тя й по­дав йо­му папіро­си та сірни­ки. Не­за­ба­ром знов ви­ли­ну­ла Лад­ковська, гла­денько при­че­са­на, але в неї на по­ти­лиці й те­пер, як і завж­ди, теліпа­лись ніби па­чо­си або одіржи­ни. Во­на й не че­пу­ри­ла в кімнаті ди­ти­ни, а по­хап­цем че­пу­ри­лась са­ма пе­ред дзер­ка­лом. З кімна­ти вий­шла нянька, ду­же гар­на дівчи­на, чор­ня­ва та тон­ка ста­ном, з чер­во­ною шов­ко­вою стрічкою на го­лові, з чер­во­ним бан­том, при­ту­ле­ним на чо­ло­поч­ку на го­лові тро­хи якось хи­мер­но, не по-сільській. Док­тор і о. Яків пішли в по­коїк, де ле­жав на ліжку хлоп­чик. Вікно бу­ло зу­мис­не зас­ло­не­не товс­тою вов­ня­ною хуст­кою. На столі навіщось горіла лам­па, зас­ло­не­на здо­ро­вецьким ро­же­вим аба­жу­ром. Світло од цієї лам­пи в тем­но­му по­коїку бу­ло ро­же­ве, мрійне. Лад­ковська сто­яла, уся об­ли­та ро­же­вим світом. Во­на ніби посвіжіша­ла й пок­ра­ща­ла при то­му світі. Але док­то­рові за цей мрійний світ бу­ло бай­дужісінько. Він хап­ком од­че­пив хуст­ку з вікна. Лад­ковська опи­ни­лась в різко­му ден­но­му сяйні. Док­тор пильно ог­лядів сла­бо­го хлоп­чи­ка, ог­лядів тро­хи наб­ряклі що­ки й тро­хи заснічені зо­ло­тушні очі од жа­ру.

- Певно, го­рить на кір, але ще не час од­га­дать, ку­ди по­вер­не те горіння. По­ба­чи­мо потім зго­дом. Слабість ще не ви­яви­лась га­разд, - ска­зав док­тор, присівши ко­ло сто­лу й чер­ка­ючи на лис­точ­ку за якесь лікарст­во на ліки не­дужій ди­тині.

О. Яків зап­ро­сив док­то­ра до сто­ло­вої кімна­ти, де на столі па­ру­вав са­мо­вар. Посіда­ли за стіл і роз­ба­ла­ка­лись. Лад­ковська на­ли­ва­ла чай, а очей не зво­ди­ла з гар­но­го док­то­ра. Со­лод­кий осміх не зни­кав з її уст ні на хви­лин­ку.

- Спасибі вам за ук­раїнську книж­ку, що по­зи­чи­ли На­дежді Мокіївні, - дя­ку­вав ба­тюш­ка. - Це вже по­ча­ли ви­хо­дить нові книж­ки. Ми, ще був­ши в семінарії, за­люб­ки чи­та­ли де­які книж­ки, що трап­ля­лось нам ви­пад­ком десь до­бу­ти. От та­ких кни­жок ко­неч­но потрібно для на­ших тем­них сіл! Але як на­род­на літе­ра­ту­ра, зви­чай­но, чер­пає зміст з ши­ро­ко­го за­гально­го письменст­ва, то зад­ля нас до­кон­че потрібна й ши­ро­ка ук­раїнська літе­ра­ту­ра, - го­во­рив о. Яків.

- Ви не­на­че чи­таєте в ме­не в го­лові мої власні дум­ки та гад­ки, - обізвавсь Ула­се­вич, ко­ло­тя­чи чай ло­жеч­кою.

- Та й мої, - до­да­ла На­деж­да Мокіївна. - Чо­му б пак і нам не роз­вес­ти ши­ро­ко­го письменст­ва? Хіба ж ми не лю­де, чи що? - ле­пе­та­ла На­деж­да Мокіївна.

Уласевич по­чу­тив, що на йо­го но­гу нас­ту­пи­ла но­га, але не в чо­боті, а в че­ре­ви­ку, бо бу­ла м'якісінька. Йо­му зда­лось, що На­деж­да Мокіївна, мо­же, не­на­ро­ком, по­ра­ючись ко­ло по­су­ду та ха­па­ючись, торк­ну­лась об йо­го но­гу.

- Ви доб­ре ро­би­те, що за­хо­ди­лись за­тя­гать до се­бе на ліки на­ших се­лян, - ска­зав отець Яків, - а то в нас зна­хур­ки зовсім-та­ки опа­ну­ва­ли се­лян та й дер­жать їх у своїх ру­ках під своїм містич­ним на­мов­лян­ням.

- От ми й ста­не­мо вам, док­то­рам, до по­мочі, бу­де­мо на­мов­лять отих не­уків та за­вер­тать до ва­шо­го ла­за­ре­ту, - обізва­лась На­деж­да Мокіївна.

Вона по­су­ну­ла до гос­тя тарілку з скиб­ка­ми па­ля­ниці. Яків Ки­ри­ко­вич знов по­чу­тив, цю Лад­ковська нас­топ­та­ла йо­му на но­гу вдру­ге, але вже дуж­че, ще й тро­хи при­тис­ну­ла. Йо­му ста­ло ніяко­во: попліч з ним сидів її чо­ловік і міг примітить ту безг­луз­ду вих­ват­ку за­ли­цян­ня.

«Ой ко­ли б мерщій ви­пи­ти чай та втек­ти од цієї при­че­пи», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

Він при­ди­вивсь до от­ця Яко­ва. Отець Яків був зовсім не по­га­ний з ли­ця: ру­ся­вий, тро­хи ру­ду­ва­тий, але з ро­зум­ни­ми яс­ни­ми очи­ма. Тільки вид в йо­го був тро­хи ніби плис­ко­ва­тий та ви­лиці на що­ках ви­ти­ка­лись ду­же примітно. В своїй роз­мові він по­ка­зав се­бе ро­зум­ною лю­ди­ною й на­чи­та­ною, кот­ра, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ла з щи­рим сер­цем до ба­жаннів та пог­лядів док­то­ра. Він і справді був ла­ден ста­ти йо­му до по­мочі в просвітніх замірах ба­га­то шир­ше й кра­ще, ніж жінка.

Яків Ки­ри­ко­вич ви­пив чай і поп­ро­щавсь, обіця­ючи заїхать не­за­ба­ром ще раз до сла­бої ди­ти­ни.

- Прибувайте ж до нас, ко­ли ва­ша лас­ка, не тільки до сла­бо­го, але й до нас, здо­ровісіньких! - гук­нув з ган­ку отець Яків.

- Добре! Спа­сибі вам! - обізвав­ся з по­воз­ки Ула­се­вич, здійма­ючи бри­ля й кла­ня­ючись на льоту.

«Ну й прав­ду ж ка­зав Па­рафієвський за цю єпархіалку! - ду­мав Ула­се­вич. - Хоч во­на й ро­ман­тич­на в за­ли­цянні, але нас­ту­пан­ня на но­гу - це ж вих­ват­ка зовсім-та­ки не ро­ман­тич­на й навіть не по­етич­на. Мо­же, в неї ро­ман­тич­на мрійність по­за­ла­зи­ла і в че­ре­ви­ки. Тре­ба од неї од­ми­ку­вать або й зовсім на який­сь спосіб од­ка­рас­каться».

Через день Ула­се­вич пішов пішки до от­ця Яко­ва на одвіди­ни сла­бої ди­ти­ни. Він зас­тав са­му На­деж­ду Мокіївну. Отець Яків веш­тав­ся на то­ку. Хлоп­чик оду­жу­вав: по­дуж­чав, по­ве­селішав і грав­ся цяцька­ми під дог­ля­дом няньки. На го­лові в няньки ма­нячіла вже інша до­ро­га шов­ко­ва зе­ле­на стрічка. Довгі кінці мет­ля­лись ниж­че по­яса. На го­лові, на чо­ло­поч­ку, бу­ла приш­пи­ле­на чи­ма­ла ко­кар­да з та­кої са­мої стрічки. На­деж­да Мокіївна начіплю­ва­ла їй на го­ло­ву свої до­рогі стрічки, щоб хоч на­ди­виться на ті стрічки, бо їй самій не мож­на бу­ло за­ра­зом по­начіплю­вать на се­бе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у бу­день.

Надежда Мокіївна, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась Ула­се­ви­ча. Во­на бу­ла приб­ра­на в яс­но-зе­ле­ну гар­неньку сук­ню. На гру­дях був приш­пи­ле­ний бант з ро­же­вих стьоже­чок. Во­на по­дя­ку­ва­ла док­то­рові за вваж­ливість до не­ду­жої ди­ти­ни. Док­тор не знай­шов нічо­го не­без­печ­но­го в ди­ти­ни. Він навіть заздрівав, що мож­на бу­ло б обійтись і без док­торських ліків і що На­деж­да Мокіївна на­ва­жи­лась зак­ли­кать йо­го для се­бе і зовсім не для сла­бої ди­ти­ни…

Прибіг отець Яків з то­ку, тро­хи втом­ле­ний веш­тан­ням, і роз­ба­ла­кав­ся з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна не­за­ба­ром ви­ли­ну­ла з кімна­ти, сіла в крісло й роз­ве­ла роз­мо­ву за свою стра­шен­ну нудьгу в селі, за не­дос­та­чу пу­тя­щих кни­жок для чи­тан­ня. Вско­чи­ла нянька й оповісти­ла, що вже по­да­ла са­мо­вар. Отець Яків зап­ро­шу­вав Яко­ва Кирн­ко­ви­ча на чай. Але як не про­си­ла йо­го й не на­ма­га­лась На­деж­да Мокіївна, док­тор од­ма­гав­ся, що йо­му не­ма ча­су, бо він поспішає в ла­за­рет. Док­тор зу­мис­не од­ми­ку­вав од при­чеп­ли­вості на­хаб­ної На­деж­ди Мокіївни й хап­ком вий­шов з по­коїв.

Через кілька день, вже смер­ком, най­мит­чук приніс йо­му книж­ку, кот­ру по­зи­ча­ла в йо­го На­деж­да Мокіївна, за­гор­ну­ту в лис­ток га­зе­ти й за­пе­ча­та­ну сур­гу­чем. Ула­се­вич роз­гор­нув га­зе­ту й узяв книж­ку в ру­ки. З книж­ки ви­ти­кав­ся лис­то­чок пош­то­во­го па­пе­ру з по­мальова­ним ку­точ­ком, де бу­ли на­мальовані го­лу­би на гілочці, що до­тор­ку­ва­лись во­ла­ми й дзьоба­ми. Яків Ки­ри­ко­вич вис­мик­нув по­цяцько­ва­ний лис­ток. То був лист од На­деж­ди Мокіївни.

«Чи не зас­лаб­ла ча­сом знов ди­ти­на?» - май­ну­ла в йо­го дум­ка.

Він вхо­пив лис­та, сів ко­ло вікна й по­чав пе­ребігать очи­ма по ряд­ках. Але про слабість ди­ти­ни не бу­ло й мо­ви. Лад­ковська пи­са­ла до йо­го, не­на­че до якої-не­будь своєї давньої то­ва­риш­ки або до близько­го то­ва­ри­ша, кот­рий мо­же втя­мить її без­радісне й нуд­не ста­но­ви­ще в яко­мусь Дри­жи­полі се­ред неп­росвіче­них лю­дей. Во­на роз­во­ди­лась ду­же ши­ро­ко про свій ро­зу­мо­вий роз­ви­ток, про свою на­чи­таність, чва­ни­лась своїми сього­час­ни­ми лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми, шко­ду­ва­ла, що в такій без­тямній глу­шині не мо­же за­побігти своєму ли­ху, не мо­же знай­ти навіть спо­чу­ва­ючих та при­хильних до неї лю­дей.