Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
- Чи швидко ж після нас вчора розійшлись гості? - спитав о. Артемій.
- Не дуже-то швидко. Кропили горілкою млин ще довго після вашого одходу, і кропили таки добре. Ваш сільський старшина накропивсь так, що ледве потрапив у двері, як ішов додому, - сказав Леонід Семенович і зареготавсь.
- А дід Яків добре накропивсь чи не дуже? - спитала Сусана Уласівна.
- О, дід Яків - це міцний дід; сидить, мовчить та тільки сопе, - сказав Леонід Семенович.
- А чарки не минав? - спитав о. Артемій.
- І чарки не минав, і з-за стола вийшов тверезий. Цей дід якийсь крем'яний, неначе штукований, складений з крем'яної мозаїки: не швидко розсиплеться, - сказав Леонід Семенович.
- Дотягне до ста рік, - обізвалась Сусана Уласівна.
- А може, ще й за сто перетягне, - сказала Ватя.
- Були де в гостях в цім місяці? Забавлялись? - спитала Сусана Уласівна в Леоніда Панасенка.
- Був у кількох сусідів та в свого батюшки. Але тепер саме настав гарячий час: скрізь робота, усім ніколи, усім не до гульні. І в нас вдома робота аж горить, - сказав Леонід Семенович.
- Бачились з Антосею? - спитала Ватя й допитливими очима зирнула на панича.
- Зустрічався разів зо два в гостях, - сказав Леонід Семенович.
- Все така весела та проворна? - допитувалась Ватя. - Чи поправилась хоч трохи, покращала?
- Здається, трошки стала повніша, але, сказати по правді, я й не придивився гаразд, бо вона швидко чогось поїхала додому.
Ватя зраділа: їй неначе стало легше на душі. Вона скоса поглядала на батька й боялась, щоб він часом не виніс газети та не почав голосно читати її гостеві, їй хотілось з ним поговорить, побалакать, та ще й на самоті. Але о. Артемій таки не забувся про свої газети, схопився з стільця, побіг до столової й виніс листок газети. В Ваті аж у душі похололо.
«Ну, тепер почнеться ж трактація про політику! І який дідько повигадував оті газети, щоб тільки одбивать ними паничів од паннів!» - подумала Ватя. І їй забажалось вирвать ту газету з батькових рук і шпурнуть її за вікно.
Але о. Артемій на це не вважав і поштував гостя читанням якихсь нецікавих уривків та звісток та розмовою про політику. Коли це, на Ватине щастя, в світлицю вступила наймичка й заповістила, що куми принесли хрестить дитину. Ватя була ладна цмокнуть тих кумів в самісінькі губи.
О. Артемій вийшов. Сусана Уласівна трохи побалакала й собі вийшла до пекарні для якоїсь куховарської справи, а може, й зумисне. Ватя зосталась з Леонідом Семеновичем вдвох.
Леонід Семенович одразу прикмітив, що Ватя змінила тон: вона почала розважать гостя в поважній ролі хазяйки.
- Куріть, будьте ласкаві! - сказала вона й достала з п'яніна тютюн та сірнички, поставила перед паничем, а сама сіла на канапі, зробила собі папіроску й почала курити.
- І ви курите? - спитав в неї панич.
- Так, вряди-годи, як часом припаде охота, але завжди або часто дуже - не курю, - сказала Ватя, бо вона й справді взяла в руки папіроску, щоб удавать з себе сьогочасну панну, навіть лібералку.
Вона сіла серед канапи, сперлась ліктем на вишивану подушку, заклала ногу на ногу по-паничівській, ще й трохи простягла її набік, що в сільських паннів вважається за страшенний лібералізм.
Ватя ніби трохи лежала на канапі. Очевидячки, вона позувала перед молодим паничем і вдавала з себе сьогочасну панну, надто ліберальну.
Леонід Семенович несамохіть задивився на неї. Повненька, навіть огрядненька, з здоровими, трохи втомленими очима, з примітними чорними бровами, вона дуже нагадувала в тій недбайній вольній позі східних гаремних дівчат.
- А ви були будлі-де в гостях після вашого вечора аж до бенкету в млині? - спитав в Ваті Леонід Семенович.
- Ні. Вчорашній бенкет був перший, після нашого вечорка, на котрому я була, - сказала Ватя, пускаючи димок вгору, - та й де його бувать? Яке наше тут товариство? Хіба ви не знаєте наших батюшок? Яка в їх веселість?
- Ой, не грішіть-бо! Батюшки - народ веселий. Мені дуже весело в їх компанії. Міське товариство багато не таке щире та веселе. Батюшки вміють пожартувать і посміятись. В їх розмові багато гумору, та ще й щиро народного, цікавого, сільського.
- Їй-богу, це ви говорите їм поза очі компліменти. Я ладна втікать од їх товариства хоч на край світу. А наші матушки, та ще й ті… старіші? Ат… - сказала Ватя й махнула папіроскою.
- Ба не компліменти говорю батюшкам! От і на тому бенкеті в млині я зауважив, що компанія веселилася й забавлялась щиро, просто, без чудернацтва сільського, без міської пихи, зовсім по-сільській. Істинно можна сказать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Говори, та й оглядайся на усі боки.
- А мені ця компанія зовсім не сподобна. Немає тут з ким зійтись, з кимсь приятелювать. От тут недалечке живуть наші сусіди, панни. Повиходили з третього класу дівочої духовної школи… Яка ж це компанія? Письменні сільські дівчата, та й годі; тільки й того, що повбирані по-європейській! - сказала Ватя й зітхнула.
«Високо несеться, та не знаю, чи високо й сяде…» - подумав Леонід Семенович.
- А Антося? - сказав Леонід Семенович.
- Та тільки же одна Антося… але одна людина - це ще не товариство, - сказала Ватя.
Вона підвелась з подушки, посунула свою постать в куток канапи й знов закинула ногу на ногу, ще й голову одхилила назад, її повна шия, оперезана малиновою оксамиткою, забіліла й залисніла, як шовк.
- В нас тут така компанія, як оця, що принесла хрестить дитину: молодиці та баби, та молотники. Оцю компанію найчастіше доводиться мені бачить,- сказала Ватя, ще й спідню губу закопилила.
- А я люблю побалакать і з сільськими дядьками: між ними трапляються веселі гумористи.
- Бо ви панич, а паннам це якось не личить; та й поведенції такої в нас вдома нема, щоб куматься та родатись з молодицями… - сказала Ватя.
- А я переписала для вас «Азру». Цей романс дуже припав вам тоді до вподоби, - помовчавши обізвалась Ватя.
- От і спасибі вам! Це занадто багато честі задля мене! - аж крикнув панич.
- Усте! Усте! - гукнула Ватя до наймички, котра нагодилась в той час до столової, - а принеси лиш мені мій саквояж, ту торбинку, що лежить в моєму «будуарі» на столичку!
- Це, бачте, я хотіла якось на днях поїхати до Антосі та й передать вам романс через Антосю, бо ви до Антосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - сказала Ватя.
Устя принесла маленький, гарненький, як цяцька, саквояжик, обшитий килимковою квітчастою матерією. Ватя поклала собі на коліна саквояжик, одчинила його й почала порпляться в йому обома ручками. Ручки були маленькі, кругленькі, з повними, неначе пухкими пальчиками та пучками. Ватя зумисне поодставляла мізинці набік. Малесенькі мізинці стирчали, золоті перстні з камінцями блищали. Ватя довго щось перегортала в саквояжі тільки пучками, неначе гралась. Потім вона знайшла листочок нот і подала Леонідові Семеновичу. Він взяв, подякував і подав їй руку.
«Позірує… а може, це її вдача така: гордовита й удає аристократку. Цей аристократизм, отой її «будуар» трохи мене бентежить», - подумав Леонід Семенович.