Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Попервах Лісабон здавався їй чарівним. Нестримно пролітали дні, але її це анітрохи не тривожило. Адже час тоді не відходив, а, навпаки, приходив. Гроші закінчились, а разом з ними всі розваги та вічна вірність Марка. Зате додому вона повернулася куди досвідченішою. Наприклад, дізналася, що в Португалії екстазі дешевший, ніж у Норвегії, хоча шкоди від нього не менше, що португальська мова неймовірно складна, а час — непоновлюваний ресурс.
Потім вона у хронологічній послідовності зустрічалася з Рольфом, Роном і Рональдом. Звучало кумедно, на ділі ж було так собі. Хоча Рональд був дуже навіть нічого. Але час відійшов і прихопив із собою Рональда.
Вона повернулася додому, у свою стару кімнату, й тільки тоді світ помалу заспокоївся, а разом із ним час. Вона перестала ходити в бари, зав’язала з пігулками й почала тішити себе мрією про повторний вступ до університету. Деякий час працювала на кадрове агентство «Менпауер». Після чотиритижневого випробувального терміну її взяли на постійну роботу черговим адміністратором в конторі «Халле, Тюне і Веттерлід», яка розташовувалася на площі Карла Бернера, а якщо говорити про престиж — то в нижніх рядках рейтингів міських адвокатських контор, які спеціалізуються на стягненні боргів.
Відтоді минуло чотири роки.
На цю роботу вона погодилася в першу чергу тому, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» час — як з’ясувалося — тече повільніше, ніж скрізь. Варто було тільки ввійти до червоної офісної будівлі та натиснути в ліфті на кнопку п’ятого поверху — час сповільнювався. Минала якщо не ціла вічність, то вже точно половина, перш ніж двері ліфта відчинялися, випускаючи тебе в безбережний океан іще повільнішого часу. Чергуючи за стійкою, Барбара часто поглядала на годинник над дверима, спостерігаючи, як знехотя повзуть секунди, хвилини та години. Іноді, якщо захотіти й зосередитися, вона могла зовсім зупинити час. Дивно, що для інших співробітників він, здавалося, тече швидше. Неначе вони з Барбарою перебували в паралельних, але різних часових вимірах. Варто було дзвякнути телефону в неї на стійці, люди вилітали в коридор, немов у німому кіно, але все це начебто її не стосувалося. Вона, мов робот, механічно підлаштовувалася під їхню швидкість, а свідомість продовжувала існувати у своєму, вповільненому темпі.
Узяти хоч би останній тиждень. Збанкрутував великий конкурент, і всі забігали, задзвонили як божевільні. Веттерлід сказав їй, що настає час хижаків, готових якомога більше відітнути від частки ринку, що звільнилася, — дорогоцінна можливість їхньої компанії пробратися в елітний дивізіон. Сьогодні він попросив її довше затриматися на роботі: переговори з колишніми клієнтами компанії, що прогоріла, затягуються до шостої вечора, а їм же треба показати, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» усе в зразковому порядку, вірно? Розмовляючи з Барбарою, Веттерлід, як завжди, дивився на її груди, а Барбара, як завжди, посміхалася й автоматично зводила лопатки докупи, як учив Петтер, інструктуючи її для роботи в «Хед-Он». Тепер це стало рефлексом. Кожне випинає те, що у нього є. Такий принцип принаймні засвоїла Барбара Свендсен.
Узяти хоч би кур’єра-велосипедиста, що тільки-но ввійшов. Напевно під його шоломом і дивитися нема на що. Саме тому він не зняв ні чорних окулярів, ні маски, розсудила вона. Сказав, що знає, в який кабінет доставити пакет, і повільно пішов по коридору, демонструючи Барбарі свої міцні сідниці в облиплих шортах. Чи ось прибиральниця, яка зараз прийде. Вона, як відомо, буддистка, чи індуїстка, чи як її там? Аллах, як відомо, звелів їм приховувати тіло під купою одягу, схожого на простирадла. Зате у неї дуже білі зуби. Так що ж вона робить? Певно, ходить і вишкіряє зуби, як крокодил на екстазі. Випинається, як може.
Барбара дивилася на секундну стрілку. До дверей хтось увійшов.
Прибулець, середнього зросту, кругленький чоловік, важко дихав. Окуляри у нього запітніли, й Барбара вирішила, що він піднімався по сходах. Чотири роки тому, тільки влаштувавшись, вона б не відрізнила костюм із магазину «Дрессман» за дві тисячі крон від моделі з «Прада». Зате потім навчилась оцінювати не лише костюми, а також і краватки, а ще — ось вірний показник для працівника сфери послуг — взуття.
Цей новий візитер, що протирав окуляри, особливого враження не справляв. Він скидався на товстуна з тієї американської комедії «Сейнфелд», імені якого Барбара не пам’ятала, тому що серіалу не дивилась. Але одяг... А судити слід саме по ньому. Легкий костюм у тонку смужку, шовкова краватка й черевики ручної роботи — все говорило про те, що у Халле, Тюне і Веттерліда, можливо, незабаром з’явиться цікавий клієнт.
— Добридень, чи можу я чим-небудь допомогти? — запитала Барбара й усміхнулася своєю майже найчарівнішою усмішкою. Найчарівнішу вона берегла для візитера, який був би схожий на чоловіка її мрії.
— Думаю, можете, — всміхнувся у відповідь гість і, діставши з нагрудної кишені хустку, витер лоба. — Я прийшов на зустріч, не були б ви такі ласкаві принести мені склянку води?
Барбарі почувся в його голосі іноземний акцент, але який саме, вона не зрозуміла. Його ввічлива й одночасно владна манера вселила в неї тверду впевненість: перед нею велика риба.
— Ясна річ, — сказала вона. — Секундочку.
Поки вона йшла по коридору, згадала, що кілька днів тому Веттерлід говорив щось про можливу премію всім співробітникам, якщо за підсумками року буде добрий результат. Тоді, може, фірма розщедриться на питну воду, як в інших закладах. Раптово час ривком прискорився, та через декілька секунд знову полинув повільно, а ті секунди якимсь дивним чином ніби випали з її життя.
Вона увійшла до жіночого туалету. Ввімкнувши воду, вона взяла зі стійки пластиковий стаканчик і підставила під струмінь палець. Тепла. Відвідувачеві доведеться трохи почекати. По радіо оголошували, що температура води в озерах Нурмарки близько двадцяти двох градусів, а питну ж забирали з Марідальського. Якщо дати їй стекти довше, вона стане холодною та приємною. Гадаючи, чому це так виходить, вона дивилася на палець. Коли вода стане досить холодною, він зблідне і майже перестане що-небудь відчувати. Безіменний палець лівої руки. Коли ж на нім з’явиться обручка? Головне — щоб серце на той час не зблідло і не перестало будь-що відчувати. Барбара відчула рух повітря, але він тут же припинився, і вона не обернулася. Вода залишалася такою ж теплою. А час ішов, спливав, зовсім як вода. Марення! До тридцяти їй залишалося майже два роки. Часу ще через край.
Пролунав якийсь звук, і Барбара підвела голову. У дзеркалі вона побачила двоє білих дверей кабінок. Невже хтось зайшов, а вона не помітила?
Струмінь раптом став крижаним. Барбара здригнулася. Вода піднімається з великої глибини, тому вона й охолодилася. Барбара підставила під струмінь пластиковий стаканчик, і той швидко наповнився по самі вінця. Щось шепнуло їй, що потрібно поквапитись. Вона обернулася й упустила стаканчик.
— Я вас налякав? — Голос звучав стурбовано.
— Вибачте, — сказала вона, забувши звести лопатки. — Я сьогодні щось нервуюсь. І взагалі це жіночий туалет. — Вона нахилилася за стаканчиком.
Стаканчик перекинувся на підлозі й став на дно. У нім іще залишалося трохи води. Можливо, коли Барбара простягала до нього руку, вона побачила в круглому люстерку води своє віддзеркалення, а поряд зі своїм обличчям могла б помітити якийсь рух. Але тут час знову полинув повільно, вкрай повільно. Насамкінець Барбара встигла подумати, що він ось-ось закінчиться.
Розділ 15. Понеділок. Vena amoris
Білий, з рудими підпалинами іржі «форд-ескорт» Харрі Холе під’їхав до телемагазину. Здавалося, дві поліцейські машини та спортивне диво Волера випадковим чином розкидано по тротуару навколо тихого вечорами перехрестя з гучною назвою «площа Карла Бернера».
Харрі припаркувався, дістав із кишені шпатель і поклав його на пасажирське сидіння. Коли він не міг відшукати ключі в квартирі, то брав із собою стамеску і шматок сталевого дроту і, прочесавши околиці, знаходив улюблений автомобіль на Стейнберггате з ключами в замку запалювання. Шпатель зі зручним зеленим руків’ям чудово підходив, аби підчепити ним двері, після чого їх без зусиль можна було б відчинити за допомогою дроту.
