Маруся - Шкляр Василь (лучшие книги онлайн .TXT) 📗

Тепер зрозумілою була та нестримна, часом сліпа радість киян, з якою вони зустрічали і своїх, і чужих. Вони б кинулися в обійми самого диявола, якби той визволив їх від большевицького нашестя.

З висоти печерського пагорба Мирон бачив як на долоні київську ратушу та збурений майдан перед нею. Споглядаючи людське муравлище, він раптом відчув, ще не помітив — відчув, що в його хаосі відбувається щось особливе, є в ньому свій порядок і свої характерні прикмети, як і в будь-якому живому організмі, спільноті чи тому ж таки мурашнику. І серед тих особливих прикмет він побачив, що людське стовковисько розділилося надвоє — по праву руку перед Думою, якщо дивитися очима архістратига Михайла, який стояв на її шпилі, маяли прапори жовто-блакитні, а з лівого боку — трикольорові. І хоча українських знамен розвівалося більше і людей під ними зібралося більше, все одно було добре видно межу, яка пролягла між двома таборами.

І раптом Мирон угледів таке, що змусило його щодуху бігти до ратуші.

Від Купецького саду в бік Хрещатика рухалося зо два десятки денікінських кіннотників. Осип Станімір, негайно зв’язавшись по телефону зі штабом корпусу, попросив дозволу роззброїти ворога.

— Якого ворога? Кого роззброїти? — перепитав німецькою мовою полковник Вольф. — Ми з вами давно все узгодили. Мусите вийти назустріч воякам Добровольчої армії і запитати, куди й чого вони їдуть.

Зв’язок обірвався чи, може, полковник Вольф урвав його сам, не бажаючи слухати зайвих пояснень. Станімір схопився і, як оглашенний, помчав на Хрещатик, прокладаючи ліктями шлях у натовпі. Зупинився перед конем денікінського офіцера, який їхав попереду кавалькади. Золоті погони вилискували на сонці.

— Куди їдете? — якомога суворіше спитав Осип. Це все, що він міг собі зараз дозволити у взаєминах з ворогом — говорити й дивитися басом.

Офіцер широко посміхнувся, блиснувши ще й золотими коронками.

— Ми нє єдєм, нас народ нєсьот, — пихато сказав він, об’їхав Станіміра й пустив коня далі Хрещатиком. За ним потрюхикали й решта кіннотників.

Осип стояв як обпльований. Це відбулося на очах у натовпу. І хоч деякі обивателі розпускали чутки, що галичани взяли Київ разом з денікінцями, більшість киян не могли зрозуміти цього «братання».

— Пане сотнику, не зважайте, — торкнув за лікоть остовпілого Станіміра Мирон, який саме підоспів на цей казус. — Усім не поясниш.

Поки вони йшли до ратуші, Осип не обмовився й словом. Навіть не запитав, що там діється на Печерську. Він знов подзвонив до полковника Вольфа й тим-таки басом, яким говорив з денікінцем, попросив, аби він приїхав у Думу для з’ясування вкрай складного становища. Нехай полковник на власні очі побачить, що діється в місті, і, можливо, відкорегує попередні накази. До того ж і голова міської управи Рябцев хоче зустрітися з вищим командуванням, аби устійнити добрі взаємини.

Полковник Вольф сказав, що вже виїжджає.

Раз у раз надходили тривожні звідомлення від інших куренів і бригад: денікінці стягують дедалі більші сили біля мостів, а протистояти їм нема як. Обсадити, але не стріляти — те саме, що посіяти й не жати.

Денікінський роз’їзд, який так зухвало обминув сотника Станіміра, невдовзі опинився біля головного двірця — перед самісіньким носом у корпусного штабу. Тут стояла чатова галицька сотня, а також відділ кінноти чорних запорожців з полковником Сальським. Запорожці кинулися полонити нахаб, сотник Божко з хижим лицем і чорною шкіряною пов’язкою на оці вже оголив шаблю, та навперейми йому вихопився сам начальник штабу Запорозької групи Кущ. «Сутичок оминати!» — закричав він, і сотник Божко, сердито сплюнувши, застромив шаблю у піхви.

Денікінці ще трохи постояли, показуючи всім своїм виглядом, що вони тут нікого не бояться, і на рисях подалися в бік Безаківської.

Полковник Вольф приїхав на розхитаному «пакарді» до Думи, зірвавши ще один сплеск овацій. Публіка розступилася, авто поволі підкотило до парадного входу. У супроводі двох ад’ютантів і Станіміра полковник Вольф піднімався мармуровими сходами на другий поверх, важко дихаючи й нарікаючи на патове становище. Але нема на те ради, сказав він, мусимо дочекатися генерала Кравса, котрий уже п’ять годин їде від Фастова до Києва.

Оглянувши кулеметні гнізда, які стрільці «звили» на балконі та біля вікон, полковник Вольф пішов до овальної зали, де на нього чекав голова Рябцев разом з іншими думцями.

— До чого вони добалакаються? — з гіркою усмішкою глянув Станімір на Мирона. — Полковник розуміє російську, як я китайську.

— У нашому становищі це мало що важить, — сказав Мирон.

Нарешті з головного двірця подзвонили, що прибув командант Центральної армійської групи генерал Кравс. Він вирушає до Думи, його автомобіль уже вивантажують з потяга, але місць для всієї делегації, що візьме участь у переговорах з денікінцями, не вистачає. Тому хай Станімір приїде до штабу на автомобілі полковника Вольфа. Передавши цю звістку полковникові, Осип поїхав до головного двірця на «пакарді».

Генерал Кравс чекав на нього в оточенні багатьох старшин. На його довгобразому обличчі лежала печать утоми, але не було й тіні знервованості, він потиснув Станімірові руку з підкресленою бадьорістю.

Окрім галичан, біля Антона Кравса стояли ще двоє наддніпрянців — полковник Володимир Сальський та його начштабу Віктор Кущ. Сальський був украй роз’ятрений — Кравс не включив його до групи старшин, які вирушали на переговори з денікінцями. До цієї делегації увійшли полковник Микитка, начштабу Кравса отаман Льобковіц, отамани Гофман та Виметаль, сотники Ганіхер і Верніш, увійшов навіть поручник Онишкевич від 3-го корпусу, а його, полковника Сальського, командира Запорозької групи, вибракували через те, що він представляв Армію УНР, про яку денікінці не хотіли й чути.

— То це нам вирішувати чи «никінцям» [35]? — сердито спитав полковник Сальський, і його чорна борода наїжачилася, а вуса, які гостряками стриміли вгору, ворухнулися, як два багнети.

— Інакше ми зірвемо переговори, — сказав Кравс. — Ви ж знаєте, пане полковнику, моє добре ставлення до вас.

— То, може, ви нас, запорожців, і на Хрещатик не пустите? — з викликом спитав Сальський. — Це вже буде кривда не мені, а всім козакам.

Кравс завагався.

— Добре, — сказав він. — Якщо така ваша воля, то прошу.

Члени переговорної делегації розсілися по автах і поїхали до середмістя. Чорні запорожці на конях рушили вслід. Попереду їхав командир Запорозької групи Володимир Сальський на вороному і, як казав сам полковник, дуже грамотному коні. Один недолік був у його вороного Буяна — він, стерво, кусався, маючи при тому не зуби, а зубила, якими міг перегризти дишля, і, коли його брав за вуздечку хтось чужий, Буян кусався, як собацюра.

Поруч із Сальським їхали начштабу Кущ і похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський із прапором чорношличників — на їхньому чорному полотнищі був зображений білий череп з кістками, а на другому боці напис «Перемога або смерть!». Чорне суворе воїнство й зодягнуте було в усе чорне — жупани, просторі штани, шапки-мазепинки з широкими чорними шликами. Під мазепинками ховалися довгі скручені оселедці, а в декого пасмо козацького чуба звисало з-під шапки. Чорні запорожці справедливо пишалися своїми козацькими оселедцями, у яких вбачали виклик не лише ворогові, а й самій смерті — якщо з таким оселедцем потрапиш до рук большевиків, то не буде тобі ні пощади, ні навіть полону.

Уже на Бібіківському бульварі квіти полетіли на чорношличників і під копита їхніх коней. На перехресті бульвару та Великої Володимирської чорні зупинилися — мусили почекати, поки до них приєднається 7-ма Запорозька дивізія полковника Осмоловського, яка підтягувалася вулицею Великою Васильківською від Деміївки. Козаки позбивали мазепинки на потилицю, дивуючись на розбурхане місто. Такого вони ще не бачили.