Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Ні, він повинен допомогти викрити таємних агентів, які нишпорять по місту, розшукуючи підпільну організацію. Безумовно, він з ними має зв'язок. Крім того, він рано чи пізно, а виявить, чому повернувся в Кра-снодон. А якщо ми відчуємо, що він натрапив на слід організації, ну що ж, тим гірше буде для нього. Переховуватись од відвертого ворога значно легше, ніж від невидимого,- докладно пояснив Туркенич.
– Це правда,- погодився Олег,- намацаємо через нього й інших ворогів.
– Отже, продовжуємо стежити: ми – за ним, а він – за нами,- сказав Земнухов.- Крім усього іншого, він обіцяв мені, що влаштує Володю Загоруйка та всіх бажаючих у добровольчу козачу армію, а мене влаштує, як він зволив висловитись, на «порядну роботу» в дирекціоні чи в міській управі.
– Ти це серйозно кажеш? – зрадивши свій спокій, майже вигукнув Туркенич.
– Цілком,- і Земнухов докладно розповів Туркеничу про свою зустріч з учителем.
– Щастить же тобі, Ваню,- сказав Олег.- За протекцією Стаценка вас з Мош-ковим взяли у клуб дирекціону, а тепер новий покровитель об'явився.
– А в добровольчу армію він тебе серйозно обіцяв улаштувати? – допитувався Туркенич.
– Не мене, а Володю Загоруйка та інших хлопців, хто побажає. Він обіцяв поговорити про це з кимось, напевне, з комендантом чи начальником жандармерії,- відповів Земнухов.
– А ти чого напросився туди?
– Це мені довелося викручуватися через Володю, він ледве не провалився. От я на ходу й придумав, що Загоруйко, мовляв, тільки язиком плеще багато, а насправді хоче потрапити в цю саму добровольчу козачу армію. Ну, вчитель і причепився зі своєю допомогою. Хіба я знав, що він такий послужливий. – І, головне, досить впливовий у німців,- додав Туркенич.
– А що як насправді почне клопотатись і влаштує Загоруйка у «велике військо донське»? – спитав Олег.
– Найдемо відмовку: мати сама залишається, захворіла… щось придумаємо. Та й учитель сам, очевидно, вирішив, що ми йому тут більше станемо в пригоді, тож можемо не хвилюватись. Нагадувати ж йому самі ми, звичайно, не будемо,- відповів Земнухов.
Туркенич ішов мовчки, про щось замислившись. Але невдовзі обличчя його осяяла посмішка, і він, не стримавшись, зареготав.
– Ти чого? – здивовано поглянули на Туркенича Земнухов і Кошовий.
– Ви у неділю не були на базарі? – запитанням відповів Туркенич, тамуючи посмішку.
Друзі знову перезирнулись.
– Ні… а що? – спитав Олег.
– Який був парад цих добровольців! Хоч на кінострічці увічнюй! Хочете, я розповім?
– А чого ж,- посміхнувся Земнухов,- я, правда, трохи чув про це, та коли ти сам бачив, то розкажи, послухаємо.
– До того ж ти майстер розповідати,- підтримав Олег,- адже і в театрі ти все, бувало, старих грав.
Олег зробив нетерплячий жест, намагаючись підігнати Туркенича, але Земнухов притримав Кошового за плече.
Туркенич перестав сміятися. Він так готувався до розповіді, як до виступу в клубі. Було видно, як змінювався вираз його обличчя.
Почав він повільно, спокійно розтягуючи слова, а потім заговорив дедалі швидше.
– Надумав я піти в цей день на базар. Ні про який парад я ще нічого не знав. Не дійшовши метрів двісті до пагорка, що біля поліції, бачу – діється щось незвичайне. Галас якийсь, народ тиснеться не на самому базарі, а ближче, на майдані. Ну, думаю, щось трапилось. Грішним ділом, промайнуло в голові, чи не хлопці наші щось накоїли. Прискорив ходу, підійшов ближче, люди штовхаються і дивляться в напрямі поліції. Деякі аж навшпиньки стають, а один дядько навіть на паркан виліз. Спитати б у кого-небудь, так не наважуюсь. Тут випадок допоміг. Чую, хтось запитує у дідуся: «Дідусю, що трапилось?» – «Нічого поки що, але скоро трапиться»,- сердито відповів дід. «А що?» – не вгамовується той. «Козацтво донське на ганьбу виведуть»,- остаточно розізлився дід і перестав розмовляти, тільки плюнув. «Хай їм біс… хоча б колишньої слави козацтва не ганьбили…» Тут мені все стало ясно. Ну, думаю, пощастило: зараз подивлюсь я на цих «козачих добровольців».
Ваня замовк, як досвідчений артист, що переходить до найцікавішої частини оповідання.
– Ну, ну, а далі що? – не терпілось Олегові.
– А далі почався парад. Я чомусь уявляв собі і сподівався побачити молодих здорових парубків, що гарцюють на баских конях. Одне слово, що називається, справжніх козаків: з вихрястими чубами, в повній формі, як у кіно, наприклад в «Тихому Доні». Та де там! Бачу – від поліції ідуть пішки козаки один від одного «молодші». І наймолодшому років п'ятдесят напевне буде. Ідуть вони, задерши голови вгору, ще й намагаються карбувати крок, як їх колись муштрували, та тільки ноги уже своє відходили, і колінця від незвичної напруги тремтять. А вдягнуті – ну просто як у комедії,- що у кого було, те й надів.
У одного діда старі пом'яті козацькі шаровари з лампасами і більше нема нічого з військової форми. У іншого – засмальцьований мундир з хрестом якимсь і погонами, зім'ятими від довгого лежання в сундуці, а штани цивільні та ще й латані. Ідуть вони, а з натовпу їх за рукави смикають і крутими жартами сиплють.
Одна бабуся впізнала якогось Якима і давай кричати на все горло:
– Дивіться, люди добрі, дід Яким у добровольці записався. І як це ти з печі зліз? То сам не ходив, усе тебе баба навіть до вітру водила, а тут на тобі, доброволець. Ось постривай, побачить твоя баба, відразу всі витребеньки з тебе, поздирає…
Два літні чоловіки побачили серед козаків свого знайомого:
– Глянь, он у другому ряду, здається, Остап. Так і є. Шкандибає, старий гусак…
– А таки він… Теж, виходить, у доброво-лію подався.
– Це він не інакше як від своєї баби дьору дає: вона його за самогонку рогачем по двору ганяє. От він і радий нагоді спека^ тись баби. І знайомий безталанного вояки загорлав:
– Остапе, Остапе, повернись! Дома піч за тобою плаче. Завезуть далеко, як дорогу додому знайдеш?!
Туркенич умить перевтілювався, змінювався вираз обличчя, зовсім іншим ставав голос. Юнак то шамкотів, мов беззубий дід, то плутав ногами, як старий, то вдавав приятеля майбутнього «рятівника вітчизни», самогонника. Туркенич мистецьки передавав войовничі вигуки беззубого діда, який очолював «парад добровольців».
– Нішого, земляшки, підіть наш ш перемогою, шкоро повернемошя… І, відразу змінивши голос, кричав, ніби хтось з натовпу: -' Діду, держи міцніше штани, а то вся твоя перемога звідти висиплеться.
Нарешті, Ваня надзвичайно вдало зобразив молодого парубка, який закричав ново-з'явленому «рятівникові порядку»:
– Діду, га, діду, а чому ти ноги так широко розставляєш?
Земнухов і Кошовий сміялися так, що в обох сльози виступили на очах. А Туркенич жваво малював усе нові й нові типи учасників і глядачів цього надзвичайного параду. Він робив це так талановито, що його слухачі яскраво уявляли собі все видовище на базарі. Юнаки наче бачили старих козаків різно-масного загону, які ще в громадянську війну боролися в бандах Краснова чи Каледіна проти молодої Радянської республіки, а після розгрому інтервентів та білогвардійців з прихованою злобою стежили за відбудовою зруйнованих шахт Донбасу. З такою ж при-чаєною люттю вичікували вони нагоди, щоб ударити в спину Радянській владі. І ось така нагода, на їхню думку, трапилась. Але роки минули, а з ними зникли молодість і сила, зостались тільки дика злоба та звіряча ненависть до всього нового.
– Ну й майстер ти, Ваню, розповідати.
Тобі б артистом бути,- сказав Олег, ледве переводячи подих.
– А поруч зі мною,- розповідав Туркенич, серйозно поглядаючи то на Кошового, то на Земнухова,- стояла вже немолода, але ще сповнена сили козачка, як кажуть, молодиця – кров з молоком.
– Постривай,- почав благати Земнухов,- дай трохи перепочити, доконав ти нас, немає сили вже сміятись… Розповідає з таким серйозним виглядом, а у нас животи від сміху болять.
Туркенич не вгамовувався.
– Дивилась вона, дивилась на цю отару баранів і не витерпіла, закричала на весь майдан. «Ех ви (тут вона таке сказала, що всі на базарі покотились від сміху), обідрані… Куди вас нечистий дух несе? У вісімнадцятому році вам зади понабивали, а тепер куди носи тичете? Вам з бабами воювати, та й то на печі. Коли вже дійшла черга до таких опудал, то погані справи в німців».
