Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Окрім вазонів на стінах висіли ще карти. Витримані в пастельно-синіх тонах чудернацькі контури Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Римської імперії, по яких учні орієнтувалися значно краще, ніж на сучасних картах світу, бо вимогливість Володимири Стефаніни щодо знання карти була набагато більшою, ніж вимогливість географічки, яка сама далеко не все могла знайти на карті світу, пояснюючи нову тему. З історією Стародавнього світу халяви не бувало: контурні карти замальовувались учнями не вдома, а під час спеціальних контрольних, і розташовувати на них кордони древніх держав доводилося з пам’яті.
У Володимири Стефаніни був дорослий син, який мешкав у Києві й займав якусь поважну посаду, хоча ніхто й не знав точно, що це була за посада. Можливо, впливовість цієї жінки пояснювалася саме цим, а можливо, вона просто належала до того типу жінок, які вміють одним лише поглядом досягати того, що іншим не вдається багатогодинними вмовляннями, переконаннями та погрозами. І вміла робити це не лише з чоловіками та учнями: у ній відчувалося щось, що принципово відрізняло її від решти вчительського складу їхньої, та й не лише їхньої школи. Відчувалося, що за всім цим стоїть якась трагічна і не розгадана до кінця історія. Можливо, історія кохання. Про Володимиру Стефаніну пліткували мало: ходили якісь непевні чутки про те, що вона живе сама, а згідно з іншою версією, її чоловік-геолог загинув під час експедиції десь за полярним колом багато років назад, існувала й версія, що вона живе з чоловіком, з яким офіційно не одружена, але всі ці чутки були занадто суперечливими, аби обирати з них найбільш правдоподібні.
Ліля так ніколи й не довідалася подробиць минулого Володимири Стефаніни, але зошити з історії Стародавнього світу та Середньовіччя виявилися єдиними, які вона не лише зберегла зі шкільних часів, а навіть забрала з собою на навчання до іншого міста.
Коли Ліля стане одним із найкращих гінекологів їхнього міста, Володимира Стефаніна також прийде до неї на прийом і виявиться, що зі здоров’ям у неї все гаразд, Володимира Стефаніна розповість Лілі, що вийшла на пенсію і опікується двома молодшими онуками, близнятами. А коли вийматиме фотографію, з гаманця в неї випаде фото Шури. Ліля не стримається й запитає, після чого довідається, що Шура — молодший син Володимири Стефаніни, але вона розповідатиме про нього вкрай неохоче й постійно намагатиметься змінити тему. І це буде нескладно, бо виявиться, що у свої п’ятдесят шість Володимира Стефаніна не лише примудрилася завагітніти, а й вирішила народжувати.
Таку сенсаційну новину не вдалося втримати у таємниці, і вже через тиждень уся поліклініка гуділа від припущень і вигадок, усі намагалися витягнути із Лілі хоча б якісь подробиці. Але Ліля відмовлялася від розмов на цю тему. Навіть коли її викликав головний лікар і запитав, чи готова вона взяти на себе таку відповідальність, адже пацієнтка може не витримати навантаження, Ліля відповіла, що не може приймати рішень ні за кого, її справа — попередити жінку, що вона і зробила.
— Це ж ваша шкільна вчителька, — сказав головний лікар.
— Так, — лаконічно відповіла йому Ліля.
— Що змусило її на такий ризикований крок — у неї немає дітей?
— Є. Двоє. Дорослі. І онуки теж є.
— Тоді навіщо?
— Я можу йти? — запитала Ліля, ризикуючи назавжди зіпсувати стосунки з шефом, який не любив незалежної поведінки підлеглих.
Коли він не відповів, Ліля просто вийшла з кабінету. Розповідали, що у Володимири Стефаніни молодий коханець, можливо, навіть її випускник. Згідно з іншими плітками, вчительку зґвалтували, і від цього у неї стався психічний зрив, внаслідок якого вона і прийняла таке дивне рішення.
Ліля не вірила в жодну з цих версій і ні про що не питала Володимиру Стефаніну протягом усієї вагітності, за якою спостерігала. Пологи пройшли успішно, колишня вчителька народила здорову дівчинку з довгим, майже до плечей, волоссям і двома зубами.
Перша вчителька
Її звали Галина Степанівна, і коли Дарина привела Лілю записувати до школи, вона спершу навідріз відмовилася брати дівчинку до свого класу. У Лілі не було музичного слуху, а для запису до 1-А його наявність була необхідною умовою. Але Дарина не здалася, віднесла Галині Степанівні цукерки, коньяк та конверт, і Лілю записали до музичного класу. Справа була не в музиці — можна було записати Лілю і до 1-Б, який мав бути художнім, але до малювання у неї було ще менше здібностей, ніж до музики, і вчителька малювання, а згодом і вчителька креслення ставили їй четвірку з важким зітханням, бо насправді вона не витягувала навіть на трійку, просто було шкода псувати відмінний табель. Тим більше що обом учителькам було ясно: яку б оцінку вони не поставили, кращими успіхи Лілі вже не стануть. Буває така абсолютна непридатність, з якою вже нічого не зробиш. Можна було записати Лілю і до 1-В: це було б найпростіше і не вимагало б ні цукерок, ні коньяку, не кажучи вже про конверт. Але Дарина свідомо не хотіла цього робити, бо правильно передбачала, що всі більш-менш здібні діти розподіляться поміж класами А і Б, а до В потраплять самі трієчники, і вчитися у такому класі буде нудно.
Галина Степанівна мала глибокий грудний голос, який здавався прокуреним, хоча вона не курила, носила перуку і мала трьох дорослих доньок, яких виховувала сама, без чоловіка. З чоловіками практично в усіх учительок тієї школи, як і багатьох інших радянських шкіл, складалося приблизно однаково — їх або не було зовсім, або були якісь номінальні: хворі, узалежнені від алкоголю, безробітні. Що саме було причиною такого явища — конкретні характери конкретних жінок, щось особливе, закладене у вчительській професії, чи якась загальнорадянська ситуація, — невідомо.
Розповідали, що Галина Степанівна позбулася волосся під час пожежі, у якій згоріло майже все її майно. Відтоді змінився її голос: із високого сопрано став таким низьким та глибоким, що здавалося, ніби вона могла спокійно співати партії контрабаса. Змінився й характер: із романтичної альтруїстки вчителька перетворилася на особу, для якої гроші й усе, що за них можна придбати, займало в житті центральне місце.
— Діти, — урочисто оголошувала вона своїм гучним голосом (яким могла перекричати цілий клас початкової школи). — Завтра Восьме березня. Передайте будь ласка своїм батькам, щоб не дарували мені більше парфумів. У мене їх уже ціла полиця. Нехай куплять мені колготи. Запишіть у щоденники розмір.
І вона великими літерами писала на дошці розмір своїх колгот, а нижче розміри колгот усіх своїх трьох доньок. Удома Ліля показувала щоденник мамі, і Дарина без жодних зайвих емоцій дзвонила до своєї пацієнтки-фарцовщиці, щоб та принесла дефіцитні імпортні капрони відповідних розмірів. Ліля стала однією з улюблених учениць Галини Степанівни, бо добре вчилася, завжди старанно виконувала домашні завдання і швидко схоплювала нову тему. Галина Степанівна часто використовувала останнє і, пояснивши нову тему на самому початку уроку, відправляла Лілю за продуктами для своїх трьох дітей. Уже до кінця першого класу Ліля чудово орієнтувалась у невибагливому асортименті крамниць їхнього мікрорайону, усі продавці впізнавали її і обслуговували поза чергою.
Лілі подобалося відчуття свободи, яке охоплювало її щоразу, коли вона посеред уроку вибігала в порожній шкільний двір і бачила довкола себе у вікнах заздрісні дитячі обличчя, яким ще до кінця уроку доведеться сидіти в чотирьох стінах і слухати нудні пояснення вчительки або відповідати біля дошки, а вона, як доросла, гулятиме собі по крамницях і займатиметься важливими справами. Хоча щось підказувало їй, що про ці свої походеньки не варто розповідати мамі. І Дарина, мабуть, так і не довідалася б ні про що, якби не молода вівчарка, яка з’явилася в одній із квартир будинку навпроти школи. Вівчарка була ще зовсім молода й нічого не навчена, а погуляти її вивела дівчинка, на якийсь рік старша за Лілю, якій не вистачало сили втримати поводок. Вівчарка була без намордника і, побачивши Лілю, яка підстрибувала на дорозі, шарпнулася, збила з ніг свою господарку, підбігла до Лілі ззаду й повалила на землю. Вона не гавкала: мабуть, вирішила побавитися. А для заохочення вкусила за сідницю. Укусила неглибоко, але шкіру прокусила. Ліля так і не встигла зрозуміти, що саме боліло її більше — прокушена сідниця чи коліна, якими вона розтовкла на дрібні друзки трилітровий слоїк, упавши на нього зверху. Довелося накладати шви й робити уколи проти сказу. Дарина пішла до директора школи, який викликав Галину Степанівну до себе в кабінет, і там відбулася розмова, про подробиці якої Ліля нічого не довідалася. Але відтоді вона більше не ходила на закупи для своєї першої вчительки.
