Ерагон - Паолини Кристофер (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— А ти маєш якісь ідеї? — не вгавав Бром.
— Маю, — сказав Ерагон, зв’язуючи свої знахідки в тугий оберемок. Завдавши його на спину й почепивши лука, юнак подався до лісу.
— Сапфіро, лети за нами, — наказав він. — Адже за відбитками тебе легко вистежать.
— Гаразд, — відповів дракон і здійнявся в повітря.
Потрібне місце було неподалік, але Ерагон довго кружляв довкола, аби збити зі сліду можливих переслідувачів. Лише за годину він зупинився перед густими заростями ожини.
У кущах була галявина, на якій вистачило б місця для всіх. Зграйка білок дременула геть, голосно сварячись на мандрівників.
— А ще хто-небудь знає про цю місцину? — насилу продершись крізь чагарник, поцікавився Бром.
— Ні, — знехотя відповів Ерагон. — Я знайшов її, коли ми переїхали. Мені знадобився цілий тиждень, щоб вийти на цю галявину, а потім я ще цілий тиждень розгрібав сухе гілляччя.
Тим часом Сапфіра приземлилася поруч, обережно склавши крила, аби не поранити їх об шипи. Прилігши неподалік, вона поклала голову на землю й спостерігала за людьми.
Бром сперся на свою палицю й теж прикипів поглядом до дракона. Від такої допитливості Ерагон почав нервувати.
Юнак мовчки спостерігав за обома, аж доки голод не нагадав про себе глухим бурчанням У животі. Тоді Ерагон розпалив багаття, наповнив казанок снігом і почепив його над вогнем.
А коли вода нагрілася, він покришив у окріп м’ясо, додавши трохи солі. «Звісно, не дуже вишукано, — похмуро думав він, — але збреде. Мабуть, покуштувати щось краще доведеться нескоро, тож треба звикати».
Юшка тихо собі побулькувала, сповнюючи галявину приємними пахощами. Сапфіра, по-зміїному висолопивши язика, почала принюхуватись. Коли м’ясо зварилося, Ерагон роздав усім страву. Їли мовчки, не дивлячись одне одному в очі. А попоївши, Бром заходився розкурювати трубку.
— Навіщо вам зі мною йти? — спитав його Ерагон.
— Мені залежить на тому, аби ти залишився в живих, — відповів старий, пустивши в небо кільце диму.
— Що ви маєте на увазі? — спохмурнів юнак.
— Не забувай, юначе, що я простий оповідач, тож маю дізнатися, чим закінчиться твоя історія, — вів своє Бром. — За останні сто років ти перший вершник, що з’явився без волі короля. Що ж буде далі? Чи ти загинеш? Чи приєднаєшся до варденів? А може, ти вб’єш короля Галбаторікса? Це дуже цікаво, еге ж? Тому я буду поруч, аби все побачити, і мені байдуже, що для цього доведеться робити.
Ерагонові перехопило подих. Він аж ніяк не хотів виступати в ролі мученика! «Мені треба помститися, — заспокоював себе юнак. — А все інше… Я не маю таких намірів». Сяк-так опанувавши себе, він сказав:
— Може, й так, але скажіть на Бога, як ви спілкуєтеся із Сапфірою?
Бром знову повільно набив свою люльку. А коли з неї пішов дим, він озвався крізь зуби:
— Гаразд, якщо вже тобі так кортить знати. Але тобі це навряд чи сподобається.
Звівшись, він підсунув свою торбу ближче до вогню й дістав із неї якийсь довгий предмет, загорнутий у ряднину. Той мав приблизно п’ять футів завдовжки і, вочевидь, був важкенький.
Старий заходився повільно розгортати тканину, неначе на мумії. Зачарований, Ерагон дивився, як перед ним з’являється меч. Руків’я за формою нагадувало сльозу, яка стікала рубіном завбільшки з яйце, а сам держак було прикрашено срібним карбуванням. Гладенькі піхви кольору вина мали якийсь химерний візерунок. А ще тут був шкіряний ремінь із важкою пряжкою. Діставши меча, Бром передав його Ерагонові.
Руків’я лягло юнакові в руку так, ніби було створене саме для нього. Ерагон повільно видобув меч із піхов. Гладеньке лезо яскраво-червоного кольору замерехтіло при світлі вогнища. Напрочуд гостре, з таким самим чорним карбуванням, що й на піхвах, воно елегантно звужувалось на кіпці. Меч здався Ерагону просто ідеальним, він був наче продовженням його власної руки, на відміну від тих фермерських знарядь, до яких парубок змалечку звик. У цій зброї вчувалася влада, якась нездоланна сила, схована в її серцевині. Звісно, меч було створено для жорстоких битв, які забирають безліч життів, але все одно він був чудовий.
— Колись він належав вершникові, — повагом сказав Бром. — Коли той завершував свій вишкіл, ельфи подарували йому меча. Таємниці їхньої зброярської майстерності завжди тримали у великому секреті. Такі мечі залишалися гострими назавжди, та й зламати їх було неможливо. Згідно з традицією, лезо було того самого кольору, що й дракон вершника, але наразі, гадаю, ми можемо зробити з цього правила вийняток. Цей меч називається Зарок. Я не знаю, що це означає. Може, це ймення було важливим для вершника, якому належав меч.
Старий мовчки спостерігав, як вправно Ерагон орудує мечем.
— Звідки він у вас? — спитав парубок і неохоче сховав меч у піхви, повертаючи зброю Бромові, але той його спинив.
— Це не має значення, — відповів старий. — Можу сказати тільки те, що через нього я пережив чимало небезпечних пригод. Тепер він твій. Ти маєш більше право володіти ним. До того ж, гадаю, він зовсім скоро тобі знадобиться.
Ерагон був ошелешений.
— Це справді царський дарунок, дякую вам, — озвався він нарешті. — А що означає цей символ на піхвах?
— Це особистий герб того вершника, — відповів Бром, пильно глянувши на Ерагона й ніби застерігаючи його від зайвих розпитувань. — І якщо вже ти хочеш знати, то будь-хто, отримавши відповідні навички, може говорити з твоїм драконом. Але навіть знання іноді майже нічого не важать. Наразі я знаю про драконів куди більше, ніж будь-хто в цих краях. Тобі не вистачить і цілого життя, аби самотужки опанувати те, чому я можу тебе навчити. Тож пропоную скоротити цей надто довгий шлях, скориставшись моїми знаннями. Але про те, звідки вони в мене, дозволь мені не розказувати.
Коли старий скінчив, Сапфіра звелася й повільно наблизилась до Ерагона. Той витяг меч, щоб показати його драконові.
— Він має силу, — сказав дракон, торкнувшись леза кінчиком носа. Віддзеркалюючи луску на драконовій шкурі, переливчастий, наче живе срібло, метал тривожно замерехтів. Задоволено форкнувши, Сапфіра звела голову, і меч одразу ж набув свого звичного вигляду. Вражений Ерагон уклав зброю в піхви.
— Саме про такі речі я й кажу, — озвався Бром. — Дракони постійно тебе дивуватимуть. Поруч із ними завжди відчуваєш якусь загадку І хоча вершники знали їх упродовж століть, вони так і не змогли осягнути всіх можливостей цих дивовижних створінь. Подейкують, нібито й самі дракони не знають усього, на що вони здатні. Якимось чином вони пов’язані з цією землею, і це допомагає їм долати геть усі перешкоди. До речі, Сапфіра щойно показала, як мало ти про неї знаєш.
— Може, й так, але я навчуся, — озвався Ерагон після тривалої паузи. — Та зараз мене більше цікавлять чужинці. Ви знаєте, хто вони такі?
— Їх називають разаками, — зітхнув старий. — Я не знаю, чи називається так їхній народ, чи вони самі так себе називають. У всякому разі, своїх власних імен вони нікому не кажуть. Ніхто не бачив разаків до того, як Галбаторікс прийшов до влади. Мабуть, він знайшов їх, мандруючи світами, та й узяв собі на службу. Про них майже нічого невідомо. Одне можу сказати напевно: це не люди. Якось, глянувши на одного з них, я помітив щось схоже на дзьоб, а ще — очі завбільшки з кулак… Навіть дивуюся, як вони говорять нашою мовою. Гадаю, решта їхнього тіла така ж потворна. Тому вони й ховаються під плащами за будь-якої погоди. Щодо їхніх можливостей, то разаки сильніші за людину, можуть високо стрибати, хоча й не володіють магією. Тут тобі пощастило, адже якби вони знали ще й магію, то тоді довелося б кепсько. Також я знаю, що вони ненавидять сонячне світло, хоча це їх і не зупиняє, коли вони рішуче налаштовані. Недооцінювати разака — це велика помилка, адже вони дуже хитрі й підступні.
— А чи багато ж їх? — спитав Ерагон, дивуючись, що Бром стільки всього знає.
— Поки що маємо лише тих двох, яких ти бачив. Звісно, десь можуть бути й інші. А може бути й таке, що їхня раса вимирає, тоді це останні. Розумієш, вони королівські мисливці за драконами! Коли до Галбаторікса доходять чутки, що десь з’явився дракон, він посилає разаків залагодити справу. За ними тягнеться ціла низка людських смертей.
